Каховська ГЕС. Відновлення греблі чи Дніпра та степу?
Зі знищенням Каховської ГЕС в українському суспільстві почалася дискусія, що вплине на майбутнє не тільки Півдня, а й всієї нації. Це обговорення про доцільність відновлення греблі та водосховища.
Це продовження думок, що були наведені тут.
За останні декілька днів багато медіа та бізнес-груп висловилися з приводу відновлення Каховської ГЕС. І як часто буває — більшість повторюють декілька основних тез, а саме:
Загроза світова продовольчій безпеці, бо саме на лівому березі Дніпра були основі потужності виробництва овочів в Україні, а також велика частка виробництва злакових культур.
Опустелювання Півдня включно з перетворенням Криму у непридатне місце для життя людини
Збільшення ризиків безпеки на ЗАЕС
Беззаперечно — підрив Каховської греблі є одним із наймасштабніших лих вчинених рашистами. Осягнути масштаби та наслідки катастрофи у повному обсязі досі неможливо. У той самий час, представники Укргідроенерго і багатьох ЗМІ вже почали говорити про те, що має статися далі, ігноруючи ймовірність, що наслідки катастрофи можуть бути визначальними у рішенні чи взагалі потрібно відбудовувати греблю.
Я хочу показати, що саме не так з основними тезами, яеі кружляють у медійному просторі і які, на думку вже згаданих Укргідроенерго та деяких ЗМІ, мали б аргументувати потребу у відбудові водосховища. Мета цього поста це зробити маленький внесок у дискусію щодо потреби відновлення Каховської ГЕС керуючись цілями сталого розвитку, бо саме це є міжнародно визнаним фреймворком, для формування державних економічних та екологічних політик. І оскільки масштаб навколо Каховського водосховища, та і всього Дніпровського каскаду, є питанням національним, то і є предметом розгляду через призму однієї із таких цілей: захисту та відновлення екосистем суші та сприяння їх раціональному використанню, раціональне лісокористування, боротьба з опустелюванням, припинення та повернення назад процесу деградації земель і зупинення втрати біорізноманіття.
У підсумку поста, я наведу приклади інших, профільних медійних джерел, які розширюють поле обговорення про майбутнє не тільки Каховського водосховища, але й всього Дніпровського каскаду, пропонуючи більш комплексні заходи щодо розбудови майбутнього як Півдня України, так і долини річки Дніпро.
Популярні аргументи. Що з ними не так?
Світова продовольча безпека
Коли ми говоримо про світову продовольчу безпеку у контексті війни з росією варто бути свідомим впливу цього контексту. У контексті війни все стає зброєю. Наприклад, коли міжнародна позиція України акцентує на глобальних наслідках цієї війни, а саме щодо доступності їжі у деяких країнах Африки чи Близького Сходу, ця позиція є, як мінімум, рівноважною для України для розв'язання двох питань: питання збереження ринку, грошей, і питання тиску на росії міжнародною спільнотою апелюючи до міжнародного права.
Важко не погодитися, що те і те є зброєю у протистоянні з росією: нам потрібні гроші, щоб забезпечувати сили оборони і нам потрібен міжнародний тиск на росію, щою ізолювати її від доступу до технологій та глобальних ринків.
У той самий час, коли ми говоримо про нашу економіку та екологію, аспекти внутрішньої політики, то важливо зважати на весь комплексний набір факторів та умов, які визначають ефективність тої чи іншої стратегії розвитку. Однією із систем, які вимірюють ефективність стратегії розвитку це і є її узгодження з цілями сталого розвитку.
Давайте просто припустимо, що Каховське водосховище спричинило екологічну кризу ще до того, як була зруйнована гребля. І ця криза мала прогресуючий характер. І що аграрна індустрія, яка утворилася, стала одним із чинників екологічної кризи регіону. Тоді, чи є відновлення греблі дійсно корисним для України, якщо наша стратегічна ціль — це побудова сталої економіки. За таких умов, те що ми говоримо світу і те, що ми говоримо самі собі, в умовах війни, буде дещо відрізнятися, бо має підсвічувати різні аспекти корисно для нації: ми дійсно маємо наголошувати на загострені продовольчої ситуації на глобальних ринках і тим ізолювати росію, та це не означає, що ми маємо те ж саме говорити самі собі, адже екологічна катастрофа, вчинена росією, тепер є можливістю переглянути застарілу економічну систему. Це і є тією межею, де міжнародна політика відрізняється від національної й ми, громадяни, маємо бути свідомі тому і не піддаватися на тези власної пропаганди.
Опустелювання Півдня та Криму
Загалом, я погоджуюся, що це дійсно є одним із найсильніших аргументів, чому Каховське водосховище, а разом і ним живлена зрошувальна система є важливими.
У той самий час, я не можу запитати тих людей, які говорять про опустелювання, дві речі, чи не були ці землі до катастрофи у зоні ризику опустелювання і чому ділянка природного степу, що збереглася в Асканії Новій, яка є прикладом ландшафтів Півдня ще сто років тому, не є пустелею?
По першому питанню, якщо подивитися історію новин останніх декількох років, то не важко знайти заголовки на кшталт «Величезні території України знаходять під ризиком опустелювання у наступні 30-40 років», наприклад ця новина за 2021 рік від Kyiv Post. І це слова тогочасного міністра екології. Тобто, як мінімум ми можемо стверджувати, що та система, водосховища, зрошування, все в комплексі — вже загрожувало дезертифікація Півдня. І висновок який можна з цього зробити — відновлення Каховської ГЕС не рятує Південь, адже у 2021 році держава вже говорить про ці ризики, ще до знищення греблі.
Щодо другого контрприкладу, зі збереженою ділянкою степу в Асканії Новій, то це є наочним експериментом, як природна екосистема цих широт може виглядати, без надмірного втручання людини. Дивіться самі.
Резюмуючи, основна проблема з аргументом про дезертифікацію Півдня полягає у замовчуванні першопричин утворення таких умов в цілому. Акцент проблеми дезертифікації подається фрагментованим, вирваним із комплексного погляду на економічні та екологічні умови що утворилися на Півдні України протягом другої половини 20-го сторіччя.
Ситуація на ЗАЕС
Цей аргумент, серед трьох, є найбільш спекулятивним та психологічно дестабілізуючим, що я навіть міг би подумати, що це російське ІПСО, бо грає на почуттях глобального страху перед ядерною небезпекою. Адже, як виявилося, ставок охолодження станції відокремлений від водосховища, а це означає, що швидкий відтік води із резервуару не загрожує штатній роботі станції. Ситуація безпечна. Власне це і підтверджує президент ДП НАЕК «Енергоатом» Петро Котін в ефірі інформаційного телемарафону сказав:
«Ми не оцінюємо цю ситуацію, як критичну, через те, що ЗАЕС охолоджується через власний ставок, який відокремлений від Каховського водосховища. Таким чином сам ставок і чаши басейнів, на яких працює система безпеки станції вони тримають той рівень води, який був до підриву Каховської ГЕC»
Подолати минуле: Україна — житниця Європи
Сподіваюся, викладені деталі навколо основних аргументів, що кружляють в медіа, показують, що нам, як суспільству, потрібно бути обачними з тим, що ми говоримо самі до себе, бо по кожній історії є своє «але». І щоб побачити ці але, непотрібно бути ні аграрієм, ні екологом, ні енергетиком, бо власне і сам я не займаюся у повсякденному житті ні однією із цих сфер професійно, а оперую виключно відкритими знанням та думками людей, яким небайдужа ця ситуація. Цього є достатньо, щоб почати бачити картинку ширше. Та перед тим, як почати цитувати цих людей, що я зроблю вкінці, я хочу також не оминути один з укорінених символів української ідентичності, котрий звучить як «Україна — житниця Європи».
Щоб критично поглянути на цей месіанський символ української ідентичності візьмімо дві призми — критичний історичний погляд, де ми маємо зрозуміти умови та обставини виникнення цього символу і — сучасні економічні показники.
Колоніальний міф
У статті «Україна й антропоцен: земля» онлайн-журнал про сучасну культуру «Korydor», на мою думку, вичерпно розвінчали цей міф, далі цитування.
За логікою європоцентричної картографії, так само як і за імперською російською логікою, території нинішньої України належать до периферії, а не центру, і вже відстають у лінеарний європейській темпоральності. В такій периферійній географії вони кваліфікуються не як суб’єктні сучасники цивілізаційних процесів, а як ресурс, до якого відносяться не тільки природні та мінеральні багатства, а й населення.
Уявлення про територію як про ресурс виправдовує таку конфігурацію просторової організації, в якій відбувається повільне насилля, екологічна шкода та постійне створення не-людського (inhuman) — такого, що прирівнюється до корисних копалин чи інших геологічних чи аграрних можливостей. Це потрібно для подальшого створення продуктивної оптики для питання: що означає думати з не-людських позицій; які стосунки влади оприявнюються під час матеріального обміну і як їх можна підважити.
З 19 століття, з розвитком геології в імперських країнах (особливо в Англії, Німеччині, Росії) починається масштабна геологічна розвідка, що зокрема призводить до потужних процесів індустріалізації південного сходу територій сучасної України переважно з європейськими інвестиціями, що заходять з початком «сталевої лихоманки». Станом на 1900 рік «сприятливий інвестиційний клімат» призводить до інтенсивного видобутку вугілля та металевої руди; розширення супутніх металургійних та хімічних індустрій, машинобудування, агропромисловості. Починається геологічне виснаження, під яке постійно реорганізовують і населення. З часом тут змінюватимуться лише взаємини влади і власності: Катеринослав та Юзівка ставатимуть Дніпропетровськом та Сталіно, Дніпром та Донецьком, але процеси ставлення до території та її людей як до невичерпного ресурсу залишатиметься. Про це влучно написав В. Домонтович ще в першій половині 20-го століття в повісті «Без ґрунту», коментуючи постійну ідеологічну незавершеність та зміну політичних лозунгів, які тим не менше розгортаються паралельно до матеріальних процесів трансформації і виснаження ландшафту. 1
Од колишнього степу не лишилось і сліду, на всій колосальній площі простяглись паралельні без числа ряди залізничних колій; на десятки кілометрів розкинувся залізничний парк. І вже немає й сліду родючої землі; поверхня, заллята олією, лискучочорна від масних плям нафти, вкрита шаром дрібного вугілля, шлаку, сміття й бруду. Залізо, чавун, кам’яне вугілля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище.— В. Домонтович, «Без ґрунту».
Прокляття ресурсів
Так, Україна є дійсно одним зі світових лідерів по виробництву агропродукції, та не єдиним. І саме тому ми можемо поглянути на інші історії лідерства, наприклад Нідерландів і порівняти їх. І коли ми придивимося, то зможемо побачити, що Україна конвертує свої величезні простори степової зони у безкраї посівні землі, а Нідерланди, не маючи ні таких родючих земель, ні таких площ, використовують більш технологічний підхід до вирощування агропродукції. Порівнюючи ці дві країни, ми бачимо, що існує як мінімум два підходи на шляху до глобального лідерства в агровиробництві. Та який більш ефективний та сталий?
Погляньмо на цифри. Річний загальний експорт Нідерландів оцінюється у 65 млрд євро. Загальний, довоєнний, експорт України оцінювався у 28 млрд дол. США. Тобто, Нідерланди не маючи чорноземів і з площею як півтори Херсонських області, заробляють на агробізнесі у два+ рази більше ніж Україна.
Ще одні цифри, які можуть бути цікавими, це площа сільськогосподарських угідь, в тому числі й орні землі. Нідерландів це — 53.89 %, а для України — 71.3%. Коли говорити виключно про орні землі, від загальної площі, то для Нідерландів це складає майже 29.84%, а для України — це майже 56.82%. Дуже легко помітити, який величезний дисбаланс має Україна з орними землями у порівнянні з Нідерландами.
У попередньому пості, я написав таку думку: я не можу перестати бачити деякі паралелі між тим, яке місце посідає агросектор в Україні та роль нафти й газу в росії. Окрім відверто схожої ментальності сировинноорієнтованої економіки, ще й маємо колоніальне клеймо «хлібниці Європи».
Цифри наведені більше є прикладом ідентифікації сировинноорієнтованої економіки, яка має в собі парадокс під назвою «прокляття ресурсів».
явище в економіці, пов'язане з тим, що країни, що володіють значними природними ресурсами, є, як часто вважається, менш економічно розвиненими, ніж країни з невеликими їх запасами або з запасами, які відсутні зовсім.
Економічний розвиток це комплексне поняття. Та коли ми зінтерпретуємо наведені цифри, то складно не погодитися, що Україна має величезний природний ресурс — чорнозем і одночасно є економічно відсталою, менш ефективною, у порівнянні з Нідерландами, адже якщо порахувати пропорційно, то маючи б таку ж саму розвинену індустрію як у Нідерландах, експортний прибуток мав би сягати 100 - 150 млрд євро. Тобто, беручи до уваги, пік довоєнного агроекспорту України в 28 млрд дол, ми можемо стверджувати, що агросектор України у 5-6 разів менш ефективний ніж агросектор Нідерландів.
На додачу, коли поглянути на список країн імпортерів нашої агропродукції, то виявиться, що ми не «житниця Європи», бо годуємо не Європу, та й не житом.2
Реальні проблеми
Чорнозем — скінченний ресурс
А чи знаєте ви, що таке чорнозем?
Чорнозем — це один з типів ґрунту, який відзначається високим рівнем родючості та темним кольором. Основна особливість чорнозему полягає у високому вмісті гумусу, який формується в результаті процесів природної деградації органічних решток, таких як листя, трава та корені рослин. Чорноземи мають структуру, котра сприяє доброму дренажу, водопроникності та зберіганню вологи. Все в комплексні робить їх надзвичайно привабливими для аграрної справи. Крім того, чорноземи також мають важливе значення для збереження вуглецю, оскільки вони можуть утримувати значні кількості органічного вуглецю у своїй структурі.
Цей тип ґрунту широко поширений у різних регіонах світу (див. карту нижче). І дуже цікавим фактом є те, що одні із найродючіших чорноземів, з найбільшим вмістом гумусу, утворилися на степових просторах, зокрема і тій частині Євразійського степу, що займає більшу частину території України.
Утворення чорнозему — це довготривалий процес, який відбувається протягом сотень і тисяч років під впливом різних факторів. Серед основних етапів формування чорнозему розглядають наступні:
Вивітрювання. Початковим етапом утворення ґрунту є розщеплення і розмелювання вапняку, глини, піску та інших мінералів під впливом фізичного зношування та хімічного взаємодії з водою та атмосферними факторами.
Накопичення органічних решток. Рослинні рештки, такі як листя, стебла, корені, падають на поверхню ґрунту і поступово розкладаються. Утворюється верхній шар гумусу, що зберігається в ґрунті і підвищує його родючість.
Мінеральне перетворення. У процесі мінерального перетворення мінеральні речовини, такі як силікати, карбонати, оксиди, реагують з гумусом та іншими речовинами в ґрунті. Це призводить до формування структури ґрунту, яка забезпечує його дренаж, повітропроникність та водовміст.
Ілювіація. Цей процес включає переміщення мінеральних часток та розчинених речовин униз від верхнього шару ґрунту до глибинних горизонтів під впливом води, яка просочується через ґрунт. Це може включати переміщення речовин, таких як глина, залізо, кальцій, що збагачує нижні шари ґрунту.
Ці етапи взаємодіють між собою протягом тривалого часу, сприяючи накопиченню гумусу, мінералів та формуванню структури чорнозему. Важливі чинники, що впливають на формування чорнозему, включають кліматичні умови, тип вегетації, вміст води, та інші фактори, що і визначають потім його якість (рівень родючості).
Масова розробка цілинних земель в степу в Україні почалася у 20 сторіччі, індустріального характеру це набуло вже саме при совітах. Чорні ландшафти розділені лісосмугами — це творіння відносно недавнього часу, коли ми порівняємо це з тим скільки часу зайняло творення чорнозему.
Окрім того, що вміст гумусу у ґрунтах України знижується, і за різними оцінками цей показник коливається в межах 30-70% порівнюючи з показниками сторічної давності, масштаби розораності говорять про повну руйнацію степової екосистеми, а разом з цим і втратою функцій які вона виконувала у ролі формування середовища: затримка води, формування малих річок, біорізноманіття. І тепер сьогодні ми маємо чорні, голі простори, які постійно піддаються вітровій та водній ерозії, з року в рік втрачають свою родючість та потребують все більше і більше добрив.
Дуже коротко цей процес деградації та скінченності чорнозему, як ресурсу, показує ось цей мультик, опублікований Продовольчою та сільськогосподарською організацією ООН.
Прогресуюче розмивання берега
Я усвідомив цю проблему, коли перший раз побував на Київському водосховищі у 2019 році та побачив ці величезні об'єми піску, що сунувся тоді й сунеться прямо зараз у воду. А разом із ним і сосняк поліських лісів.
Повернувшись додому, я почав читати й намагатися зібрати всю можливо інформацію про водосховища і цей пост є відлунням того, як мене вразило, що я побачив того дня. Яка ж темнота та короткозорість стоїть за цим проєктом всього Дніпровського каскаду! Прогресуючи ерозія ґрунтів навколо водосховищ це те, що найлегше помітити оком, це те що просто ось перед тобою.
Каховське й інші водосховища каскаду, які були побудовані після, (це всі окрім Дніпровського) не були укріплені по всій границі належним чином, і якщо оглянути берег, то більша його частина, це безкрая площа, де вода, якої не мало там бути, безповоротно пожирає берегову лінію, мало-помалу збільшуючи площу резервуара. На великих водних поверхнях утворюються вітряні хвилі, які розмивають береги. Це збільшує поверхню водосховища, що обумовлює збільшення розгону та висоту хвиль. Отримуємо прогресивний характер розширення берегової лінії водосховищ.
Я не знайшов точних цифр та досліджень, які б фіксували об’єми розмитих територій. Про масштаби поки що можуть говорити лише фото, на яких дорослі дерева лежать у воді по берегах водосховищ, натякаючи нам про проблеми середовища, яке гине від водосховищ.
Прогресуюча деградація водних ресурсів
У листопаді 2017 року, громадська організація «Асоціація рибалок України» вийшла із заявою, що за останні 25 років з карти нашої країни зникло понад десять тисяч малих річок3.
В Україні 73 тис. річок, 40 тис. озер, 1100 водосховищ, 400 тис. ставків – 1 100 000 га прісних водойм. Водночас, на карті Європи ми вважаємося маловодною країною, оскільки більшість наших водних ресурсів через забрудненість не придатні до водозабору питної води
Прогресуючий характер проблеми полягає в тому, що малі річки живлять середні, а середні — великі, такі як Дніпро. У той самий час є дані, які нам говорять, що скид води з водосховищ з кожним роком зменшується. Наприклад обсяг скидів води з греблі Каховської ГЕС постійно скорочується: у 1971 році було скинуто 80 км куб., у 1981 році — 60 км куб., у 1991 році — км куб., у 2001 році — понад км куб., а у 2018 році — км куб.
Що таке скид води з греблі? Коли водосховище наповнене до проєктного об'єму, надлишок води скидається. Тобто по об'ємах скиду води з водосховища ми можемо бачити тенденції живлення самої річки, або забору води із сховища. Цифри корелюють із заявою асоціації рибалок України — малі річки, як джерело живення середніх, які живлять великі, на яких й утворені водосховища, — зникають.
Але це не кінець. Адже те, що відбувається з водою у резервуарах робить її отрутою, як для людей, так і флори та фауни. Ось такий стан Київського водосховища у серпні 2021 року. Відео Єгора Фірсова:
Про «цвітіння» води говорять щорічно. Та на жаль проблема не вирішується та тільки стає ще більшою. Греблі, потепління та фосфати перетворюють Дніпро на застояну канаву, а разом з цим ускладнюють життя десятків мільйонів людей, що проживають у басейні ріки Дніпро. У одному зі свої дослідження Texty.org.ua за допомогою світлин із космосу показали, як це погіршується з року в рік4.
Підсумок
Як можна побачити, ситуація навколо відновлення Каховського водосховища є комплексною у своєму розумінні, та має в собі виклик переосмислити наше бачення про економіку та екологію. У наш час, коли в Україні війна, кожна додаткова копійка тут і зараз є вагомим аргументом заради допомоги силам оборони. За таких умов, у країні, що будує свою економіку навколо агроіндустрії, будь-які слова, що можуть порушити вже чинні системи функціонування цієї індустрії будуть сприйматися ще критичніше, ніж це було до війни.
Так само і не вирішується ситуація з лобіюванням аграрним бізнесом законодавства, що полегшує використання залишку тих оаз цілинних земель в Україні й навряд чи це зрушиться з місця, якщо ми, звичайні громадяни, не почнемо активно вимагати того від держави. А щоб того вимагати, ми маємо мати ясність цілей, чого ми хочемо, та чітке обґрунтування проблем, які блокують нам шлях до досягнення цих цілей — побудови економіки сталого розвитку.
Ігор Сирота, генеральний директор Укргідроенерго з 2011 року (так, чиновник призначений на посаду за часів януковича), одразу почав лобіювати відбудову греблі й на жаль, сьогодні у публічно просторі немає представників держави рівних по вазі, хто б запропонував альтернативний погляд, замість сліпого слідування успадкованої колоніальної ментальності сировинної економіки.
Хоч «зелений» порядок денний в Україні не є ще частиною масової свідомості громадян, екологічні питання є складовими будь-якого наукового економічного дискурсу, що ставить на меті побудову сталої економіки, яка буде відповідати вимогам сталого розвитку, який є ознакою розвинутості нації та її держави. Громадська організація «Українська природоохоронна група», у своїй статті про наслідки катастрофи Каховської ГЕС у висновку пише:
Щодо ж до довгострокових наслідків – це питання окремого дослідження. Далекоглядне бачення сценаріїв подальшого розвитку подій цілком може передбачати відмову від ідеї поновити греблю ГЕС. Також може виявитись, що з кліматичних та інших міркувань більш доцільним буде відновлення проточності Дніпра і перепрофілювання економіки Півдня України з орного землеробства на пасовищне тваринництво, стійке в умовах сучасного клімату та виправдане з огляду на прогресуючі процеси опустелювання в регіоні. Або ж за кошти, які потрібні для відбудови Каховської ГЕС будуть побудовані сучасні насосні станції, які дозволять брати воду для потреб промисловості та сільського господарства безпосередньо з річки Дніпро, а не з водосховища.
Деякі медіа також змогли поглянути глибше і побачити ситуацію з іншого боку ніж той, що транслює держава від імені Укргідроенерго. «Хмарочос» пише:
Зараз біолог Іван Мойсієнко, професор Херсонського державного університету, наполягає на відновленні Великого лугу. Так, в Європі вже існує практика відновлення природної течії водойм, штучно обмежених греблями й дамбами.
Після зникнення Каховського моря відкриються майже 200 тисяч гектарів степу, луків і заплавних лісів. Самостійне відновлення екосистеми, за прогнозом експерта, займе близько 50 років, але за сприяння людини цей термін можна скоротити до 10 років.
Інші професіонали природоохоронного руху в Україні, такі, як Олексій Бурковський, один із першопроходців оприроднення степу в Україні, також висловив свою думку щодо відновлення водосховища, назвавши це «другою дурістю, де перша — його будівництво».5
Катастрофа, що сталася 6-го червня 2023 року розділила історію економіки Півдня на «до» і «після», як і саме будівництво Каховської ГЕС. Окремо взятий експеримент людини над природою завершив свій перший цикл і тепер знову людині, а точніше нам, громадянам України, дається право визначити характер наступного циклу наших стосунків із навколишнім середовищем. І зважаючи на стан природи перед початком цього другого циклу, ми маємо бути дуже обачними та поміркованими при побудові його візії, адже є великий ризик, що цей цикл може буде останнім.
http://korydor.in.ua/ua/stories/ukraine-antropocen.html
https://texty.org.ua/fragments/83593/Ukrajina__bilshe_ne_zhytnyca_Jevropy_Chyja-83593/
https://www.bbc.com/ukrainian/news-42122287
https://texty.org.ua/d/static/wrack/
https://www.facebook.com/plugins/post.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Folexiyburkovskyy%2Fposts%2Fpfbid02Cu3exG6vikqHnCR7SceY8wLuCkgC4d1daN43Bh2w6tDAXQChRHdMpTc6UZNSWhpDl&show_t