No «we» should be taken for granted when the subject is looking at other people’s pain
Рефлексія після прочитаного «Спостереження за болем інших», есея американської критикині та письменниці Сʼюзен Зонтаґ
No «we» should be taken for granted when the subject is looking at other people’s pain.(с) Цим рядком майже на початку есея я починаю резонувати з написаним. Хто такі ці «ми»? Це ті «ми» кому не говорять всієї правди? Чи це ті «ми» від кого нічого не залежить? Це ті «ми» хто маленькі люди? Зонтаґ говорить про те, що коли ми спостерігаємо, як хтось інший страждає, то «ми» це завіса байдужості. Коли я споглядаю за стражданнями інших то на моєму боці немає ніяких «ми», а є лише я, те що я відчуваю і те що я роблю після.
Повномасштабна війни Росії проти України розірвала на шматки мою психіку. Війна розірвала на шматки моє минули життя. І тепер, на початку третього року я знаходжу себе у стані де я намагаюся прийняти доконаний факт, що старого світу і старого життя більше не буде і у цьому новому світі зі зруйнованими уявленнями, цінностями та звичками, тепер треба створювати нові та можливо відновлювати шось із старого в умовах найбільшої невизначеності яку я мав за все своє життя.
Як людина, яка бачила і подовжує бачити війну лише через екран телефону, через споглядання фото та відео убитих цивільних, розірваних тіл, зруйнованого житла та майна, стертих міст та гибель дітей, перебуваючи у цьому медійному ландшафті, що я продовжую відчувати? І чи продовжую я відчувати хоч щось взагалі? One finds it in the midst of all this as hard to apply one’s words as to endure one’s thoughts.(с)
Памʼять про війну, як і зрештою будь яка памʼять, є локальною. Коли я маю нагоду поспілкуватися з будь якими іноземцями, то буває помічаю себе на моменті де мої знання деяких несильно відомих фактів їхньої історії щиро дивує співрозмовників. Щось з того є щира відсутність очікування, шо комусь має бути діло до їхньої історії, але є і щирий подив, бо для чого комусь взагалі знати якусь внутрішню, локальну історію іншою групи людей до якої ти не належиш? Цього не знати є нормою, це по-людськи. І те шо ця війна зробила нас, українців, більш глобальними людьми (і переконаний, що це в мені говорить не тільки досвід життя за кордоном), випливає з того, що тепер у нас є шанс споглядати на війни у світі, страждання інших людей, з кута співчуття та можливо навіть дії, щоб зарадити їхньому болю. Ця війна робить нас більш людяними у глобальному сенсі. Принаймні мені хочеться у це вірити. Як я вірю у те, що ця війна не знищить нас.
Ця війна не має відібрати у нас людяності, боротьба зі звіром не має перетворити нас самих на звірів. У середині есея Зонтаґ говорить дуже співзвучну річ: «victims are interested in the representation of their own suffering». Україна є жертвою цієї війни. І ми є щонайдужче зацікавленими у розголосі, світовому розголосі, кожного військового злочину, вчиненого військовими Росії. Але. Зонтаґ говорить наступне: «but they want the suffering to be seen as unique». Вона наводить приклад, коли у 1994 році англійський фотограф Пол Лов, який провів більше ніж рік у Сараєво (Боснія), під час облоги міста Сербією, показав на міжнародній виставці дві світлини: власне одну, яка показувала війну у Боснії, а іншу — війну у Сомалі. Боснійська реакція на виставку була гнів. Коли не зважати на дещо дискримінаційний акцент, що мов війна у Європі є більш важливою, то важко не помітити, що їхня позиція була дуже співзвучною до тої, яку реакцію викликали серед українців бойові дії у Газі: це неможливо толерувати, коли твій власний біль переплітаюсь із болем інших. Тим не менш, зараз, коли я чую про голод і кількість жертв серед цивільного населення Гази, я запитую себе, чи не втратив я частинку людяності через свою першу реакцію на те що трапилося у жовтні. Коли відкинути російський вплив, режим Нетаняху та промахи інформаційної політики Заходу і залишитися сам на сам з жертвами які зараз страждають у Газі, так само як страждають люди, що були поховані під завалами Одеси чи Запоріжжя, що я відчуваю, коли бачу це?
Пару днів тому я вирішив здихатися Телеграму. Окрім причин безпеки через російські звʼязки, є дещо важливіше — саме існування такого інформаційного простору, перебування мене у ньому та свобода розповсюдження будь якого контент цим простором. Це може буті і іпсо і дезінформація і всяко інша дивина, але актуальним у даному контексті є саме контент із зображеннями страждань інших людей. Сонтаґ говорить: «perhaps the only people with the right to look at images of suffering of this extreme order are those who could do something to alleviate it say, the surgeons at the military hospital where the photograph was taken or those who could learn from it. The rest of us are voyeurs, whether or not we mean to be». Коли я дивлюся на фото чи відео як російські військові розстрілюють полонених, вбивають цивільних, руйнують міста я відчуваю своє безсилля. Я не можу ніяк зарадити цьому безсиллю окрім як продовжувати, або не продовжувати споглядати чи робити якісь мізерні речі, донат, поширення, що там ще? Та я не можу ні повернути вбитих до життя, ні відбудувати зруйноване, ні вбити окупантів. Так чому я далі продовжую споживати цей контент?
Роля фотографії у тому, щоб у першу чергу показати, а не зобразити щось. Це те чим фото відрізняється від картин чи малюнків, те чому їх використовують як докази (у моєму документі наліплена фотографія, а не малюнок). Це вбудована функція фотографії, як медіа, — можливість зафіксувати найтонший шар обмеженого часу та простору поєднаних в одному артефакті. Але що саме показує такий артефакт? Те що російський фашизм продовжує чинити звірства у моїй країні? Те що всім чим я можу зарадити я вважаю недостатньо і це та думка яка не сходить мені з голови жодного дня? Показати на що здатна людина, бо росіяни також люди, так вони — люди, так — люди. Люди, яких я ненавиджу, але вони — люди. Люди які розповсюджують у Телеграмі той контент який змушує шкіру обіймати мʼязи, а голову стискатися від жаху, як бачиш, коли чоловіка розстрілюють перед камерою. Чи могло б менше людей побачити це якби не було Телеграму? Чи треба, щоб менше людей це бачило? Скоріш за все відповіді ні ці питання «так» і «ні» відповідно. Але абсолютне «ні» є відповіддю на питання «чи мали це побачити рідні того чоловіка?». Я відчуваю наче я побачив вже скільки всього, що вороття назад вже немає які і потреби дивитися більше. Телеграм став для мене вмістилищем медіа, що фіксує пекло. Але візуальне відображення пекла мені нічого не каже про те як допомогти людям які знаходяться у тому пеклі чи хоча б як прикрутити його вогні.
Історія знає більше часів війн ніж миру. Коли ми будемо говорити кількісно, то нормою є війна, а не мир. Тим не менш ми всі хочем жити «якісно», у світі де нормою є мир, а війна — виключення. Зараз ця норма виглядає як недосяжність якої варто прагнути і це здається мені більш «реальністю» ніж теза, яка звучала до 24 лютого через одного — «як взагалі можна уявити війну у 21 сторіччі». Як стало тепер ясно — отак. Як і у 22-му чи 23-му. Як 20-му і 10-му.
Ця війна зістарила, або зробила дорослішими. Хто як бажає це бачити. Але й комусь вона видається чимось далеким і такі люди досі намагаються жити старими мріями, старими переконаннями та поглядами на життя, вперто ігноруючи зміну реальності навколо тим самим тільки погіршуючи невідвортнє — зустріч віч на віч непідготовленим. Someone who is perennially surprised that depravity exists, who continues to feel disillusioned (even incredulous) when confronted with evidence of what humans are capable of inflicting in the way of gruesome, hands-on cruelties upon other humans, has not reached moral or psychological adulthood.(с) І тепер це стало ясно наче день, що дорослішати це означає зустрітися зі звіром один на один. Звірі бувають різні, але всі вони залишають рубці, сліди які ніколи не зникнуть. На місці деяких із таких слідів стануть протези, а на інших — інклюзивні підʼїзди чи пішохідні переходи, музеї та меморіальні комплекси. Але є такі сліди на місті яких не може бути нічого, окрім них самих. І такі сліди на мають зникати, бо для чого тоді все це? Але зараз ми, саме всі «ми», хто кожного дня окремо спостерігає за болем інших і кожен раз робить вибір свого наступного кроку, ми продовжуємо бороти звіра, який має всі шанси побороти нас.
Есей переклала Ярослава Стріха, а ІСТ Паблішінг його видали цього березня.
Купіть, коли маєте змогу.