Що таке гра і що характеризує гру? Із праці Йогана Гейзинга "Homo Ludens: A Study of the Play-Element in Culture"
Довільний переклад частини дослідницької праці, де автор наводить основні характеристики гри, як вищої соціальної форми.
Мене невимовно зацікавила праця нідерландського історика, одного із основоположників теорії культури, Йогана Гейзинга. Homo Ludens є важливою частиною історії вивчення ігор та теорії про них. Наприклад, концепт магічного кола був вперше викарбуваний саме в цій праці. Також Homo Ludens мала вплив на пізніших дослідників гри, таких як Роже Кайюа.
Я не знайшов українського перекладу книги, і тому вирішив зробити власний, довільний переклад частини, котра мене вразила своїми оглядами, ясністю та чіткістю означень.
Гра є давнішою за культуру, бо культура, як би не означена, завжди передбачає людський соціум. Тварини не чекали на появу людей, щоб ті навчили їх гратися. Ми навіть можемо стверджувати, що людська цивілізація не додала жодної ключової властивості до загальної ідеї гри. Тварини граються так само як і люди. Досить тільки подивитися на молодих собак, як їхні групові забавки відображають основи гри людей. Вони запрошують одне одного до гри окремими церемоніями та жестами. Вони дотримуються правил, як то не кусати одне одного, чи принаймні не кусати сильно вуха свого брата чи сестри. Вони вдають, що є надзвичайно злими. І, що є найбільш вагомим, в усьому цьому вони знаходять забавку та насолоду. Окрім такої примітивної форми гри, існують й інші, більш розвинені форми гри, як то змагання чи показ власної краси перед публікою.
Тут можна вже відзначити одну важливу думку: навіть у своїй найпростішій формі на рівні тварин, гра це більше ніж просто фізіологічний феномен чи психологічний рефлекс. Гра виходить поза межі площини виключно фізичної чи біологічної активності. Гра це важлива функція, яка має власний сенс. В грі є щось таке, що виходить поза межі буденних потреб життя і надає новий сенс тому, що відбуваються під час гри.
Будь-яка гра щось означає. Але якщо активний принцип будь-якої такої гри ми опишемо як інстинктивний, то це мало що зможе нам розтлумачити. Так само, коли б ми описали його як інтелектуальний чи волевий, що було б перебільшенням. Як би ми його не назвали чи описали, фактом про гру є те, що вона має значення, яке передбачає нематеріальну суть та цінність в природі речей як таких. 1
Також вартий уваги ще один можливий елемент гри, відчуття забавки (the fun of playing). Цей елемент супротивиться будь-якому аналізу та логічній інтерпретації.
Як концепт, ми не можемо його звузити до будь-якої ментальної категорії. Ніяка сучасна мова2 не має прямого еквіваленту до англійського слова “fun“. Нідерландське слово "aardigkeit" можливо є досить близьким за значенням (слово походить від слова “aard“ і означає німецького те саме що “art“/”мистецтво” і “wessen“/”природа, доброта, буття, суть”), але все ж таки має інший відтінок. Ми можемо зазначити, що слово “fun“ в сучасній інтерпретації є досить недавнім. Французька мова, на диво, взагалі не має відповідник, а німецька — тільки наполовину відображає сенс слова поєднанням “Spass“ і “Witz“. Проте саме цей fun-елемент (авторський переклад "забавка") характеризує суть гри. В цьому твердженні ми маємо справу з однією з первинних категорій життя, знайомою з першого погляду для всіх істот включно з тваринами. Тому ми можемо назвати гру “всеосяжною“, і саме цю всеосяжність ми маємо на меті зрозуміти та означити. 3
Оскільки наша тема є дослідженням реляції (зв’язку) між грою та культурою, то це дає нам можливість обмежитися саме соціальними складовим гри, які ми можемо назвати вищими формами гри. Такі форми набагато легше описати ніж їх примітивні варіації, як то гру немовлят чи молодих тварин. Вищі соціальні форми є більш виразними та артикулюють варіативні особливості, що якісно вирізнять їх порівнюючи з особливостями притаманними примітивним формам. Аналізуючи примітивні форми неможливо уникнути інтерпретації забавки у своїй цнотливій, чистій формі та значенні, що не є предметом даного аналізу. Натомість ми розглянемо змагання у виставах та показах, музиці та танцях, видовищах, маскарадах та турнірах. Деякі характеристики, які ми збираємося перелічити, є притаманними грі загалом, а інші — виключно соціальній грі, у її вищих формах.
Перш за все, будь-яка гра є добровільною, волонтерською діяльністю.
Гра за наказом це вже не гра. Можна намагатися щосили продовжити гру, але найкраще що може з такого вийти це імітація гри, не більше. За цією якістю свободи єдино, гра позиціоную себе поза межами природних процесів. Гра є щось додаткове і щось, що ніби розповсюджується мов барвінковий килим, ніби орнамент, що плететься і вкриває голе тіло — природній, тваринний ландшафт людської взаємодії. Очевидно, що в даному контексті, свобода має розумітися у ширшому сенсі, поза філософською проблемою детермінізму. Бо інакше ми можемо заперечити, сказавши, що свободи не існує як для тварин, так і для дітей. Що вони мають грати, бо це інстинкт, що скеровує їх до цього задля розвитку їх тіла та практики вибору. Але, варто зазначити, через те, що термін “інстинкт“ має в собі міру невідомого, тобто він є аксіомним поняттям, то це створює переозначення гри як утилітарної активності апріорі, що буде хибним petitio principii. Тому ми маємо просто узгодитися: дитина, як і молода тварина, грає, бо вона отримує задоволення від гри. І саме в цьому й полягає їх свобода.
Розглядаючи окремо, для будь-якої дорослої і відповідальної людини гра є необов'язковою функцією. Гра є додатком. Потреба у грі з'являється завдяки самому бажанню задоволення, втіхи, що отримується від неї. Гра може бути відтермінована чи призупинена будь-якої миті. Вона не нав'язана ні фізичною необхідністю, ні моральним обов'язком. Гра не є завданням, що треба виконати. Гра це частина дозвілля, частина “вільного часу”. Тільки у випадках, коли гра несе в собі культурну функцію: чи то обряд, чи церемонію, тільки тоді вона має в собі ноту зобов'язання, облігацію. Таким чином ми маємо першу основоположну характеристику гри: гра це свобода.
Друга характеристика є близько пов'язаною з першою, а саме, що гра відбувається поза буденністю, гра це нереальне життя, ілюзія.
Це скоріше перехід із рамки реального життя в тимчасову сферу діяльності з диспозицією на свій лад. Кожна дитина досконало усвідомлює, що вона лише вдає, що це задля забави. Те наскільки глибоким є таке усвідомлення разюче демонструє історія повідана мені батьком одного хлопчика. Якось він побачив свого чотирилітнього сина, що сидів на стільці. Позаду нього був ряд інших подібних стільців. Як тільки він обійняв сина, той промовив йому: “Таточку, не треба цілувати двигун потягу, бо інакше вагони будуть думати, що він несправжній.“ Ця якість “вдаваності“ гри є ілюстрацією не менш свідомого вибору, коли б ми порівняли гру із “серйозністю“, відчуттям такого ж первинного як і сама гра. Одначе, як ми виокремили до цього, усвідомлення гри як “лише вдаваності” ніяким чином не перешкоджає грі бути щосили серйозною, як за духом, так і за відданістю їй, принаймні тимчасово, що переростає у захоплення, чи навіть екстаз, повністю полишаючи це проблемне відчуття “лише вдаваності”. Будь-яка гра і будь-якої миті, може втекти разом із гравцями. Контраст між грою та серйозністю завжди плинний. Гра постійно підпорядковується відповідному почуттю серйозності. Гра перетікає у серйозність, а серйозність — у гру. Гра може наповнювати почуттям краси та піднесеності на що нездатна серйозність. Питання відношення гри та серйозності є непростим і ми повернемося до нього, коли почнемо досліджувати зв’язок між грою та ритуалом.
Враховуючи формальні характеристики гри, дослідники наголошують на безкорисливості гри. Бувши поза “буденним“ життям, гра знаходиться поза межами негайного задоволення бажань та апетитів. Якраз навпаки — вона перериває процес апетиту. Вона інтерполює (вводить сама) себе у наше життя, як тимчасова самодостатня активність, що здатна принести задоволення. А після — гра одразу закінчується. Принаймні це той шлях яким гра являє нам себе на початку: як інтермеццо, інтерлюдія, антракт у нашому буденному житті. В той сами час, коли гра стає частиною регулярного відпочинку, вона стає акомпанементом, доповненням, інтегральною частиною нашого життя як такого. Воно прикрашає його, розширює до міри, що стає необхідністю як для особистості, являючи собою функцію життя, так — і для суспільства, набуваючи значення, виразну цінність, духовні та соціальні асоціації — гра перетворюється у функцію культури. Її вираження задовольняє суспільні ідеали. І таким чином, вона займає своє місце у сфері суспільного, як щось вище за суто біологічні потреби як то харчування, розмноження чи самозбереження. Що правда цьому твердженню може суперечить той факт, що гра, а точніше сказати шлюбна гра, в житті тварин переважає саме у шлюбний період виключно. Та чи не буде це надто абсурдно призначити співу, воркотінню чи хвилюванням птахів місце поза межами чисто фізіологічного, як ми це робимо з людським іграм? Риторичне питання. Тому, коли ми говоримо про людей, то у всіх своїх вищих формах такі ігри завжди розглядається у сфері свята чи ритуалу, сакральної та духовної сфер суспільного.
Коли ми погоджуємося з тезою, що гра є необхідністю, то чи означатиме це, що вона підпорядковується культурі? Чи ж насправді вона стає частиною культури? Обидва припущення означатимуть, що гра матиме виражений утилітарний, корисливий характер. Тому, наша відповідь — ні, оскільки цілі, яким вона служить, знаходяться поза безпосередніх матеріальних інтересів чи то індивідуального задоволення, чи то біологічних потреб. Як сакральна діяльність, гра, досить природно сприяє добробуту групи, але зовсім іншим способом та засобами, ніж у ситуації зі здобутком життєво необхідних речей. Гра відрізняється від «буденного» життя як локальністю, так і тривалістю.
Це і являє собою третю головну характеристику гри: вона є замкнутою. Вона “розігрується” в обмеженому часопросторі, що має окреме значення та межі.
Гра починається, а потім у певний момент вона "закінчується". Вона грає себе до кінця. Допоки вона триває, все в ній є рухом, зміною, чергуванням, спадкоємністю, асоціацією, відокремленням. Але в безпосередній пов’язаності з власним часовим обмеженням. І з цього випливає ще одна цікава риса гри: вона відразу набуває фіксованої форми як культурний феномен. Одного разу зіграна, вона залишається як новознайдене творіння розуму, скарб, який потрібно зберегти в пам’яті. Вона передається, стає традицією. Її можна повторювати будь-коли, чи то як «дитячу гри», чи гру в шахи, чи через фіксовані проміжки часу, чи як таємну гру. У цій здатності до повторення лежить одна з найважливіших якостей гри. Вона є добром не лише, як гра в цілому, а й завдяки її внутрішньої структури. Майже в усіх вищих формах гри елементи повторення та чергування (як і у приспіві пісні) подібні до основи (1) й піткання (2) у ткацтві — вони утворюють власне полотно гри.
Якщо розглянути окремо, то більш контрастним, ніж обмеження щодо часу, є обмеження щодо простору. Будь-яка гра це рух в межах ігрового майданчика, позначеного заздалегідь матеріально чи ідейно, навмисно чи як само собою зрозуміле. Так само як немає формальної різниці між грою та ритуалом, так і «сакральне місце» не можна формально відрізнити від ігрового майданчика. Арена, картковий стіл, магічне коло, храм, сцена, екран, тенісний корт, судовий корт тощо, всі вони за формою та функціями є ігровими майданчиками i.e. забороненими місцями, що ізольовані чи огороджені, чи освячені та де в межах яких діють особливі правила. Усе це тимчасові світи в межах звичайного світу, що присвячені виконанню окремої дії в якій і набувають свого окремого значення.
Всередині ігрового майданчика панує абсолютний і особливий порядок. Тут ми зустрічаємо ще одну, дуже позитивну рису гри: вона створює порядок, вона і є порядком. Вона вносить, хоч і тимчасово та обмежено, досконалість у недосконалий світ буденного сум'яття життя. Гра вимагає абсолютного слідування правил, покори власному порядку. Найменше відхилення від цього верховного порядку «псує гру», позбавляє її виразного характеру і робить її менш вартою, грабує її сенс та зміст. Глибока спорідненість між грою та порядком, мабуть, є причиною того, чому гра, як ми мимохідь зазначили, значною мірою лежить у сфері естетики. Гра має тенденцію бути красивою. Можливо, цей естетичний чинник тотожний імпульсу до створення впорядкованої форми, який оживляє гру в усіх її аспектах. Слова, які ми використовуємо для позначення елементів гри, належать здебільшого до естетики, термінів, за допомогою яких ми намагаємося описати ефекти краси: напруга, рівновага, баланс, контраст, варіація, рішення, розв’язка etc. Гра заворожує нас; вона “зачаровує“ та “захоплює“. Воно наділена найблагороднішими якостями, які ми здатні сприймати в речах: ритмом і гармонією.
Елемент напруги в грі, про який ми щойно згадали, відіграє особливо важливу роль. Напруга означає невизначеність, випадковість; прагнення розв'язувати питання і таким чином закрити його. Гравець очікує “знайти вихід“, “вдачі”; гравець хоче “досягти успіху” завдяки власним зусиллям. Дитина, котра тягнеться до іграшки, котик, який гладить шпульку, маленька дівчинка, що грає в м’яч — усі вони хочуть досягти чогось складного, досягти успіху, завершити “напругу” гри, досягти її розв’язки. “Гра напружена”, як ми кажемо. Саме цей елемент напруги та бажання розв’язки керує всіма соло-іграми навичок, там де головне значення має вміння, а не випадок. До таких ігор можна віднести пазли, створення мозаїк, стрільба по мішенях etc. І чим більше гра має характер змагання, тим запеклішою вона може бути. В азартних іграх та легкій атлетиці це проявляється у повну силу. Попри те, що гра як така знаходиться поза діапазоном доброго і поганого, елемент напруги надає їй певної етичної цінності, оскільки означає перевірку майстерності гравця: його мужності, наполегливості, ресурсів і, врешті решт, що не менш важливо, демонструє його духовні сили, його «чесність»; попри палке бажання перемогти, гравець повинен неуклінно дотримуватися правил гри.
Ці правила, своєю чергою, є дуже важливим фактором у концепції гри. Кожна гра має свої правила. Вони визначають, що «конституює» собою тимчасовий світ творений та керований грою. Правила гри є обов'язковими і не допускають сумнівів. Поль Валері мимохідь висловив дуже переконливу думку, сказавши: «Скептицизм є неприпустимим, коли йдеться про правила гри, оскільки їх принцип, що лежить в основі, — непохитна істина...» Дійсно, як тільки правила порушуються, весь світ творений грою руйнується. Гра закінчена. Свисток судді розриває заклинання і повертає «справжнє» життя.
Гравець, який порушує правила або ігнорує їх, вважається «крадієм гри»4. Бути крадієм — це не те саме, як бути фальшивим гравцем, шахраєм; оскільки останній принаймні вдає, що грає в гру, що, на перший погляд, говорить, що все ще визнає її магічне коло. Варто відзначити, наскільки суспільство є більш поблажливим до обману, ніж до нехтування чи зневаги. Це тому, що крадій, нехтуючи правилами, тим самим руйнує світ гри. Він оголює відносність і крихкість ігрового світу, в якому він тимчасово замкнувся з іншими. Він обкрадає її власного змісту, позбавляє гру її ілюзії, слово що буквально означає «у грі» (від inlusio, illudere або inludere). Саме тому крадія треба вигнати, бо він загрожує існуванню самої спільноти навколо гри. Фігура крадія яскраво проявляється у хлопчачих іграх. Маленьке товариство не намагається вирішити в чому причина його “дезертирства“: чи через те, що він не наважується вступити в гру, чи тому, що йому це заборонено. Скоріше це бачиться групою так, що крадій не визнає "недозволеного" і для групи це є "неприпустимо". Саме тут проблема покори та совісті полягає у страху перед покаранням.
Таким чином, все що робить крадій — це тільки руйнує чарівний світ гри, а тому він є злодієм і повинен бути вигнаний. Навіть коли діло доходить до більш серйозних справ, то неправда та лицемірство все одно є менш тяжкими злодіяннями в очах суспільства, ніж мародерство. Таких людей називають відступниками, єретиками, новаторами, пророками etc. Однак, іноді трапляється, що такі мародери своєю чергою створюють нову спільноту з власними правилами. І, залишаючись поза законом, революціонерами, кабалістами чи членами таємного суспільства, вони прагнуть донести “нову правду”, нові правила тільки на свій манір, що все разом є суспільно творчою, орієнтованою на (нове) товариство, діяльністю, що так само має в собі елементи гри.
Групи створені грою, часто продовжують існувати й після закінчення гри, перетворюючись у товариства та громади. Хоч і не кожна гра в м’яча чи кожна партія в бридж веде до заснування клубу, та відчуття того, що ви «окремо разом» у винятковій ситуації, що ділитеся чимось важливим, однаково відділяєтеся від решти світу та відкидаєте звичні норми, все це зберігає свою магію і після самої гри. Клуб це як капелюх до голови, де голова це є гра. Було б поспішним пояснювати всі асоціації, які антропологи називать “phratria” e.g. клани, братства etc. — простіше кажучи ігрові спільноти; проте, як знову і знову було показано, важко провести межу між, з одного боку, перманентною соціальною групою, особливо в архаїчних культурах з їхніми надзвичайно важливими, урочистими, справді священними звичаями, та — сферою гри з іншого.
Виняткова та особлива позиція гри найбільш яскраво ілюструється тим фактом, що часто вона оточена таємницею. Навіть у ранньому дитинстві чарівність гри підсилюється коли вона має в собі «секрет». Вона для нас, а не для «них». Те, що «вони» роблять «зовні», наразі, не стосується нас. У колі гри закони та звичаї звичайного життя більше не враховуються. Ми — інші й робимо речі теж по-іншому. Таке тимчасове скасування звичайного світу цілком визнається в дитячому житті, але воно не менш очевидно у великих церемоніальних іграх нецивілізованих (дикунських) суспільств. Під час великого свята ініціації, коли юнаки приймаються до чоловічої спільноти, не лише неофіти звільнені від звичайних законів і правил — у племені існує перемир’я щодо всіх чвар. Усі акти помсти та вендети призупинено. Таке тимчасове припинення унормованого суспільного життя через священний сезон ігор має численні сліди й у більш розвинених (цивілізованих) суспільств. Зазвичай це стосується вакханалій та карнавальних звичаїв. Навіть у нас минула епоха досить сталих приватних звичок, помітних класових привілеїв та більш поступливої поліції, котра приймала оргії молодих людей називаючи їх «rag». Така собі ліцензована вакханалія і досі існує серед молодиків в університетах Англії, що ходить під назвою ragging, і що Oxford English Dictionary визначає як "an extensive display of noisy and disorderly conduct carried out in defiance of authority and discipline".
“Інакшість” та таємниця гри найяскравіше виражаються в «переодяганні». Тут “екстраординарність” гри досягає досконалості. Замаскована особистість «грає» іншу роль, іншу істоту. Вона і є інша істота. Жахи дитинства, щира ошатність, містична фантазія та сакральне хвилювання — усе це нерозривно плутається у цій дивній справі масок і перевдягань.
Підбиваючи підсумки, серед формальних характеристик гри, ми могли б назвати її вільну діяльністю, яка цілком свідомо стоїть поза «буденним» життям як «несерйозна», але в той самий час, яка інтенсивно і всеохопно заволодіває гравцем. Це діяльність, не пов'язана з матеріальним зиском, і в ній не можна отримати прибутку. Воно відбувається в межах власного часопростору відповідно до встановлених правил і впорядкованим чином. Це сприяє формуванню соціальних груп, які прагнуть оточити себе таємницею та підкреслити свою відмінність від звичайного світу за допомогою маскування чи інших засобів.
Функцію гри у вищих формах, які ми тут розглядаємо, можна в основному вивести з двох основних аспектів, у формі яких ми її зустрічаємо частіше за все: змагання за щось та показ чогось. Ці дві функції можуть об’єднатися таким чином, що гра, яку вони утворюють, “репрезентує” собою змагання або стає змаганням за найкращий показ чогось.
Репрезентація й означає показ, і це може полягати просто в демонстрації чогось даного природою перед аудиторією. Наприклад, як то павич та індик демонструють своє розкішне оперення самкам, коли головна мета цього показу полягає в демонстрації чогось незвичайного та розрахованого на те, щоб викликати захоплення. Якщо птах супроводжує цю виставку танцювальними кроками, ми маємо перформанс, перехід зі звичної у нову реальність, на порядок вищу. Ми одночасно і повністю занурені у пташиний перформанс і байдужі до почуттів цих птахів. В той самий час ми знаємо, що в дитячих виставах такого роду є багато фантазії й вона займає центральне місце. Дитина створює образ чогось іншого, чогось прекраснішого, або більш піднесеного, або більш небезпечного, ніж те, ким вона є зазвичай. Один — принц, інший — тато, чи зла відьма, чи тигр. Дитина буквально перебуває «поза собою» від захвату, перенесена за межі себе самої до такої міри, що вона майже вірить, що вона насправді така-то й така-то, однак, повністю не втрачаючи свідомості «звичайної реальності». Її репрезентація є не стільки бутафорською реальністю, скільки чистим творенням нового образу: «уява» в первісному значенні цього слова.
Переходячи тепер від дитячих ігор до сакральних вистав (перформансів) в архаїчній культурі, ми виявимо, що в останніх є більше ментального елементу який «грає», хоча його і надзвичайно важко означити. Сакральна вистава — це більше, ніж чи бутафорська реальність, чи творення образу ; це також більше, ніж символічна актуалізація — це містична актуалізація. У ній є щось невидиме і недійсне, що приймає прекрасну, актуальну, святу форму. Учасники обряду переконані, що дійство актуалізує і здійснює певне благословення над ними, створює порядок речей, вищий від того звичного, в якому вони живуть. Хоч ця «актуалізація через репрезентацію» все ще зберігає формальні характеристики гри в усіх сенсах. Гра виконується на ігровому майданчику, який буквально "заставлений" нею, і відбувається до того ж як бенкет: весело, гучно та в дусі свободи. Сакральний простір, тимчасово стає реальний сам по собі, є чітко вигороджений та відокремлений саме для підкреслення власної суб'єктності. Так з кінцем гри її ефект не втрачається; скоріше він продовжує проливати своє сяйво на звичайний зовнішній світ, комплексно впливаючи на безпеку, порядок і процвітання для всієї громади, доки знову не настане новий сакральний сезон ігор. 5
частина з 1ї сторінки
праця видана у 1938 році
частина з 3ї сторінки
spoil-sport
дослівний переклад сторінок з 7ї по 14у