Чому я маю прочитати «Апологію»?
Минулого року я прочитав перший твір Платона. Це стало початком мого захоплення Діалогами. Мій любий товариш попросив про короткий есей про те, чому я зарекомендував йому прочитати Апологію.
Культура стародавньої Еллади є фундаментом Західної цивілізації. У недалекому минулому, при слові «Платон», у моїй голові блискало глухим ехо. Та після переїзду за кордон і, як результату, у переосмисленні власної Української ідентичності для мене постало питання, а що ж таке Західна цивілізація? В одному із вечорів, за розмовою про філософію, моя подруга Віорела полишила зі мною таку фразу: «Всі імена які ми сьогодні згадали і їхні ідеї, всі вони витікають з ідей Платона, які вони або розвивали, або заперечуючи. Тому для того, щоб нам говорити більш ґрунтовно та предметно про речі згадані цього вечора — ми не можемо оминути першоджерела».
Ця думка оселилася у мене в голові та не давала спокою, адже критичне питання було наступне: «Що я особисто знаю про Платона, окрім того набору малозначних слів, що кружляють у просторі загалу?». Відповідь, як я вже написав, була — «нічого». У своїй уяві я не міг відмітити цятку на векторі часу, коли жив Платон, ні назвати жодного його твору, окрім абстрактного «діалоги». Навіть порівняти з Гомером, завдяки шкільній програмі, я хоч можу сказати щось про Одіссея, хоча і те, що можу — майже нічого. Моя чесна відповідь собі була такою, що це ніби якось і по-невігласьки виходить, бо коли я намагаюся говорити про власну Українську ідентичність, яка Західну, і у той самий час не маю жодного усвідомлення про інтелектуальні засади цивілізації до якої я хочу належати, то наскільки я дійсно розумію про що я говорю? Я взявся до книги.
Місто
399 рік до н.е., стародавні Афіни. Це період, коли поліс вже пережив свій «золотий вік» і ніколи не зможе його перевершити: місто програло Пелопоннеську війну лізі під проводом Спарти. Сицилійська експедиція, в ході якої афінський флот спробував захопити Сиракузи в 415—413 роках до н. е., обернулася катастрофою і втратою всього флоту. Місто, що черпало свою силу з моря, більше не зможе повернути втрачених позицій і у 404 році, під тиском Спарти, народні збори обирають олігархічну колегію з 30 осіб, відому як «Тридцять тиранів», що стає на чолі міста з квітня по грудень того ж року.
Ностальгія за часами Перікла, часами величі. Довгий Мур Афін, що гарантував безпеку руху товарів та людей між місто та портом Піреуса, — зруйновано, а отже і зруйнована економічна безпека. Гіркота військової поразки, збитки, страх втрати влади стають домінантою суспільного життя міста. Роль богів є чи не найпершою причиною в обговоренні стану справ міста. Безбожність, непошана офіційного пантеону, інтерпретується багатьма, як загроза для міста, адже накликає ще більше гніву богів на знесилене місто. Критична оцінка минулого та аналіз політичних діячів періоду найвищого розквіту Афін, того ж самого Перікла, сприймаються багатьма громадянами, як зазіхання на ідеали міста. Буде справедливо сказати, що момент, коли відбувається суд над Сократом — є часом реакції.
Один із громадян, Мелітій, заручившись підтримкою двох інших — Аніта та Ліціона, позивається до 70-тирічного Сократа, стверджуючи, що «Сократ порушує закон тим, що псує молодь, не визнає богів, яке визнає місто, визнаючи інші, нові божества. Кара йому — смерть». Під час своєї промови Сократ вписує це звинувачення у більш загальне, те, що вже чув від інших міщан: «Сократ порушує закон і марнує час, досліджуючи те, що під землею і те, що в небі, видаючи брехню за правду та навчаючи цьому інших». Так звучить повний список звинувачень.
Сократ захищається власною промовою перед 500-ма присяжними. Платон один із них. Присяжні визнають його винним, 280 голосів проти 220, і, відповідно до Афінського судового права, дають йому можливість запропонувати їм альтернативне, але рівнозначне покарання. Запропонована Сократом альтернатива спричиняє ще більшу перевагу голосів не в його користь і філософа засуджують до смертної кари. Того ж року Сократа не стало.
Чому місто, яке у Західній цивілізаційній думці є архиобразом, засуджує на смерть філософа, вільного мислителя? Що такого сказав Сократ судовим зборам, що це ще більше налаштувало людей проти нього? Існування цих питань завдячує саме Платону.
На момент страти Сократа Платону 26, а за іншими джерелами 27, років. Він є учнем філософа, на додаток, як говорить нам «Апологія», був готовий внести грошову заставу, щоб допомогти Сократу зберегти життя. Смерть вчителя стає життєвою драмою для нього і за згодою академічної спільноти, стає початком його творчого шляху, який починається саме з написання «Апології». Цей діалог разом із деякими іншими такими як «Евтифрон», «Критон», «Менон», «Горгій», «Протагор» формують ранній період творчості Платона — твори написані до його подорожі на Сицилію і по поверненню створення ним в Афінах 387 р. до н.е. Академії — першого вищого навчального закладу на території Європи. Саме це є точкою відліку сучасної науки.
Але хіба тільки науки? Саме знайомство церковних монахів Середньовіччя з роботами Платона породжує з телеології теологію, теорію божественної першопричини в поєднанні з ідеєю творця. На фресці пензля Рафаеля «Афінська Школа», у Ватиканському палаці, зображений Платон, який тримає один своїх діалогів (пізнього періоду) — «Тімей» (Τίμαιος), твору присвяченого космології, влаштування та утворення космосу, стосунку людини та всього живого до нього з акцентом на існуванні єдиного божества — Деміурга, майстра-ремісника, що творить світ.
Філософський твір
Враховуючи, що науковий дискурс знаходить консенсус у тому, що «Апологія» був першим твором Платона, то важко не прослідити в цьому й інтерпретацію значущості смерті Сократа для Платона. Тут ми вже починаємо говорити про Діалоги у контексті індивідуальної драми, яку переживає особистість, драми учня, який втрачає свого вчителя, друга. Учень не може змиритися з тим, що сталося і тому діє. І у свої дії створює в першу чергу художній драматичний твір — цілеспрямовану ідеалізацію образу Сократа. Твір що має виправдати учителя в очах громадськості.
Саме слово «апологія», яке з одного боку можна перекласти як «вибачення», після ознайомлення з твором, не полишає неточності інтерпретації — це про виправдання. У намаганні дати об'єктивну, раціональну оцінку Сократа, використовуючи художні засоби, драму та іронію, Платон створює новий образ — Платонівського Сократа. Раціо, драма, іронія. У цих трьох речах зароджується Платон як філософ.
Ми розуміємо в чому полягає драма втрати близької людини. Але в чому полягає іронія твору? Де вона? На початку діалогу Сократ говорить:
клянусь Зевсом, афіняни, ви не почуєте пречепурної мови оздобленої, як їхня, вишуканими зворотами й висловами; я буду говорити простою мовою, першими ліпшими зворотами, — бо я переконаний у правоті своїх слів, — і хай ніхто з вас не чекає від мене чогось іншого, адже не личило б мені у такому віці виступати перед вами, афіняни, немов молодику, з підготовленою промовою.
У часи стародавніх Афін, процес захисту в суді полягав великою мірою у промові, яку мав виголосити, як підсудний, так і позивач. Часто такі промови писалися на замовлення і полягали вони не у тому, щоб логічно та послідовно довести захист чи вину підсудного, а лише у тому, що переконати присяжних, емоційними зворотами та декорацією мови, що людина винна чи невинна. Тобто, коли ми говоримо про суд стародавніх Афін, то ми говоримо, що він керувався не фактами, а — риторикою, красномовством. Саме цей культурний контекст Афін Сократ називає їхнім. Отже, Сократ стоїть перед 500-тма присяжними і, кажучи іншими словами, стверджує, що він не може виголосити промову захисту, як того конвенційно очікувалось би. Задля пікантності варто додати, що Сократу пропонували використати підготовлену промову, але він відмовився.
Сократ виголошує промову. Вона стає для нього фатальною. Саме в цьому і полягає іронія «Апології», людина яка не здатна виголосити промову, її все одно виголошує. І виголошуючи цю промову, вона показує, що не здатна цього зробити. На суді, який вирішує долю життя Сократа, в обставинах, які вимагають від нього «судової риторики», він пропонує риторику іншу — філософську.1
Саме в цьому моменті народжується геній Платона одночасно як письменника і як мислителя. Ці дві якості в майбутньому творять цілу філософську школу.
Важлива частина контексту, щоб краще зрозуміти дух судового процесу, полягає також у тому ким був Сократ під кінець свого життя. Сократ був бідним, не вельми конвенційно привабливої зовнішності, аполітичним, у сенсі відсутності прагнень до політичної влади, простолюдином, котрий жив у суспільстві в якому понад усе цінувалися багатство, благородне походження, політична влада і фізична сила та врода. Це виглядало так немов на власному прикладі він пропонував моральну революцію — від зовнішнього у внутрішнє, від тілесного добра до добра душі.2 І коли говорити про сам судовий процес, то під добром душі тут мається на увазі правда. Казати не те, що хочуть почути судді-присяжні, те що їх задовольнить чути, а казати правду — те, в чому щиро переконаний, до чого прийшов холодною поміркованістю та критичним розумом. Логіка.
Платонівський Сократ ранніх діалогів є комплексним і багатогранним. Це стає не важко зрозуміти, чому таку особистість одночасно одні любили та цінували, а інші — зневажали та ненавиділи, чи чому палкі його критики хотіли його смерті. Але, можливо, надважливим є те, як Сократ пожвавив розум Платона і кінець кінцем звернув його до філософії. Платонівський портрет Сократа є інстинктивно живим, він вміщає в собі ту силу розуму та душі особистості, які вплинули на наступні покоління філософів.3
Так чому варто прочитати «Апологію»?
Виходить, ще цей твір стає одним із логічних початків всього того, що ми звемо вільною наукою — Академією. Цей твір є однією із брам Античного світу, через яку на нас проливається світло інтелектуальних підмурів Західної цивілізації.
У 1948 році знаковий психолог Віктор Франкл здобув ступінь доктора філософії в університеті Відня. У своїй дисертації «Підсвідомий Бог» він вивчав зв'язок між психологією та релігією та адвокатував використання Сократівських діалогів клієнтам, щоб особистість знайшла мову зі своєю духовною підсвідомістю.4
Можливо, я зроблю зараз помилку у інтерпретації думки Франкла, але з власного досвіду, я можу сказати, що знайомство з Сократом є моїм осмисленням зв'язку Душі та Его, в якомусь сенсі, роблячи ці два слова для мене назвами одного і того ж самого.
Вивчення філософії не полягає у знаходженні кінцевих відповідей на її різномаїтті питання, бо жодна кінцева відповідь, як правило, не виявляється правдою, тому, вивчення філософії полягає у самих питаннях, які вона ставить перед нами; бо ці питання розширюють нашу концепцію того, що можливо, збагачують нашу інтелектуальну уяву і руйнують догматичні переконання, чим захищають розум від спекуляцій; але понад усе, через неосяжність світу, яку споглядає філософія, розум так само стає безмежним і здатним на єднання з всесвітом — це і є конституцією найвищого добра.5
Написано для любого друга Олексія. Дякую за прохання та приємного чтива.
E. Allen The Dialogues of Plato, volume 1. p. 65
R.E. Allen The Dialogues of Plato, volume 1. p. 19
R.E. Allen The Dialogues of Plato, volume 1. p. 20
Lantz, James E. "Family logotherapy." Contemporary Family Therapy 8, no. 2 (1986): 124–135.
from “The Problems of Philosophy.” by Bertrand Russell