Diaspora XX. Війна та Християнство. Різдво

Анонс проєкту Діаспора Двадцять. Думки про Різдво та Християнство в конексті війни.

Diaspora XX

Коли в 2020 році я став жити поза Україною, то майже одразу так сталося, що дізнався про існування багатошарової музики, яка робилася діаспорою в Європі та Північній Америці в донезалежний період. Розвідка цього шару спрямувала мене у новий дивний світ комплексної наукової та культурної діаспоріанської спадщини: інституції¹²³, візуальне мистецтво⁴, безліч маловідомої публіцистики⁵ періоду до 1991 року та багато іншого. Сьогодні я хочу присвятити увагу музичній спадщині.

Незадовго після переїду за кордон я почав збирати платівки, зазвичай слідуючи правилу щомісяця придбати хоча б одну. Так за декілька років колекція почала вимальовувати деякі особливості. Однією такою особливістю, на мою думку, є багатство музикальних та візуальних форм різдвяної тематики.

Усвідомив я це в грудні минулого року, коли вже було замало часу, щоб підготувати до свят цілу музичну збірку, ідея про яку мені прийшла відразу. Тим не менш, я опублікував одну добре відому колядку “Ой, коляда-колядниця” у виконанні Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка⁶, зостаючись з планом, що цього року я дочасно оцифрую та докладу більше зусиль.

Збірка складається з матеріалу чотирьох наведених вище платівок. З них я відібрав те, що на мій смак звучало цікаво та святково. Там є, як і всім добре знайомі різдвяні мотиви, так і те, що маловідоме, або й взагалі відсутнє в публічному доступі (чи принаймні в легкому публічному доступі).

Вчора, коли я слухав епізод воєнного сезону подкасту ПОТОП з музикантом Олексієм Податєм⁷ , я звернув увагу на запитання, про вплив блекаутів, де він відповів:

Я просто вмикаю збережені альбоми на Spotify і відчуваю себе дуже самотньо тому, що з вимкненням світла майже повністю зникає звязок, інтернет дуже поганий, єдиний вплив, про який можна казати з цього приводу, це просто монстроозна кількість самотності, яка впливає на те, що (моя) музика буде ще більш сумнішою.⁸

Це резонує зі мною, бо коли в другій половині листопада я почав працювати над збіркою, моя психіка була пригнічена новинами з України, від розуміння шо мої рідні, близькі та друзі мають витримувати на собі цей ниций терор російської держави. Тому, коли я написав вище, що “я відібрав те, що на мій смак звучало цікаво та святково”, то під цими слова я мав на увазі саме якимось чином це допомагає мені бороти цей сум та тиск. Прослуховуючи трек за треком, я відчував наскільки різдвяна музика про радість і як вона створювала в мені відчуття свята. Хтось може назове цю радість наївною, а хтось - ще якоюсь, але це - радість, вона про світло, вона про те що ніч досягла свого піку, народжується нове світло і його тепер буде тільки більше і більше.

Окрім цього, ще одна річ, яка робить цю збірку особливою, це те, що вона виходить від імені новоствореного дослідницького проєкту Diaspora XX (Діаспора Двадцять). Це проєкт, що покликаний освітити діаспоріанську музичну спадщину до 1991 року. Метою є дослідити як звукозапис допоміг традиційній культурі зберегтися та розвиватися серед емігрантських кіл і як це впливало на подальший розвиток модерних музичних жанрів, в тому числі, як це доповнює сучасний культурний ландшафт. Популяризація маловідомих матеріалів також є не менш важливим аспектом проєкту.

Саме першим результом і є ця збірка оцифрованої різдвяної музики з вінілових платівок середини другої половини 20го сторіччя.

Окрім SoundCloud проєкт також має Instagram, де буде акцент саме на візуальному оформленні платівок та їх контексті.

Війна та Християнство

На початку грудня досить цікаві тези пролунали публічно від Вселенського патріарха Варфоломія:

З 19 століття інструменталізація релігії Москвою поєднувалася з новаторськими ідеями німецького націоналізму. Інспірована пангерманізмом нова ідеологія панславізму, орган російської зовнішньої політики, набула релігійної складової. Це ідея, що Церкви повинні організовуватися за принципом етнічності, центральним маркером якої буде мова. Саме цей підхід Вселенський Патріархат Константинополя засудив у 1872 році як єресь (єресь етнофілетизму, форми церковного расизму). Це явно суперечить універсалізму Євангельського послання, а також принципу територіального управління, який визначає організацію нашої Церкви.

Однак ця єресь була корисною для цілей Москви, оскільки віддаляла слов’яномовних віруючих від впливу Вселенського Патріархату. Метою цієї стратегії було створення в межах Османської імперії, а згодом у формі незалежної держави, окремої політичної сили на службі російського пориву до теплих морів. Вона відповідальна за ненависть між балканськими християнами, яка призвела до балканських війн і звірств на початку 20 століття.

За часів Радянського Союзу релігія була маргіналізована та піддавалася утискам. Комуністична ідеологія зайняла сферу дії релігії. Після його розвалу віру знову використали в ідеологічних цілях. Російська Православна Церква стала на бік режиму президента Володимира Путіна, особливо після обрання Блаженнішого Патріарха Кирила в 2009 році. Вона бере активну участь у просуванні ідеології Русского міра, згідно з якою мова і релігія дають змогу визначити єдине ціле, що охоплює Росію, Україну, Білорусь, а також інші території колишнього Радянського Союзу та діаспору. Москва (як політична, так і релігійна влада) стала центром цього світу, чиєю місією визначена боротьба з декадентськими цінностями Заходу. Ця ідеологія є інструментом легітимізації російського експансіонізму та основою його євразійської стратегії. Зв'язок з минулим етнофілетизму і сьогоденням Русского міра очевидний. Таким чином, віра стає основою ідеології путінського режиму.⁹

Нічого нового для нас, українців, що ведуть війну з цією ідеологію, немає. В той самий час, сам факт того, що такий публічний погляд на справи лунає від імені Патріарха, говорить, що прірва між РПЦ та російського суспільтсва по один бік і взагалі всього християнського світу по інший - ця прірва тільки ширшає.

З огляду на мою зацікавленість історією, я схильний вважати що росія насправді ніколи і не рухалася в напрямку інкорпорації християнського вчення та його етики, хоча й деякі її еліти того прагнули свого часу, чи може прагнуть зараз (у мене немає фактів щодо цього). Але совєтський період остаточно закріпив протилежний курс, поглибив етичну дилему між росією та Західним (християнським) світом, бо поєднав у собі одночасно централіські та імперські засади (петра 1 та івана 4) з модерними ідеологіями та індустріалізацією. Це все разом просто унеможливило творення світської церкви, а саме незалежна від держави церква, як суспільна інституція, є однією із ознак здорового християнського суспільства. І я вже не говорю про різні течії, як то Східні церкви у Католицизмі чи безліч течій у Протистанстві, які ставали каталізаторами ще більших реформ та розширенням свобод людей. Церква, яка більше схоже, що була побудована на симулякрі уявлення про Християнство, а не на його гуманістичних засадах і повна догматична прийнятність цих спотворених ідей прихожанами - росіянами, ці два фактори були фундаментальними у творенні як і російського імперіалізму так і його нової потворної форми - рашизму.

Микола Костомаров у свої програмній публіцистичній статті 1861 року “Дві Руські народності” (ця стаття має сприйматися виключно в конексті середини 19 століття, де серед українських еліт домінували народовські, популістичні погляди) так описує різницю у прийнятті християнства між українцями та росіянами:

Ми бачили, як великоруська стихія, централізуючися у своїм дитинстві зпершу в Володимирі, а потім у молодечому віку в Москві, раз-у-раз виявляла прямування підгорнути під себе частини, а потім і знищити їх самостійність. Те ж саме відбилося і в реліґійно-розумовій сфері. Витворилася нетерпимість до чужих вір, погорда до чужих народностей, гордовиті думки про себе. Всі чужинці, що провідували Московщину в XV., XVI. і XVII. століттях, ув один голос запевнюють, що Москалі з погордою ставляться до чужих вір і народностей; самі царі, що в тому напрямку стояли попереду маси, обмивали собі руки, приторкнувшись до рук чужоземних послів христіянської віри. З Німців, що мали дозвіл жити в Москві, Москалі глузували; духовенство гостро виступало проти всяких зносин із ними; патріярх раз помилився, приняв Німців за Москалів і дав їм своє благословення; спізнавши свою помилку він почав вимагати, щоб Німці носили якусь одзнаку, що виразніще відріжняла б їх од Москалів і не доводила його вдруге до такої помилки. Латинську й лютерську, вірменську й усяку иншу віру, аби вона хоч трохи чим ріжнилася від православної, Москалі вважали за прокляту. Вони вважали себе за єдиний на ввесь світ вибраний щодо віри народ і через те не дуже легким духом дихали на одновірні народи — на Греків і Українців. Якщо тільки хоч трохи що було не схоже на їх народність — то в Москалів заслуговувало на погорду, вважалося за єресь, і на все несвоє вони дивитися згори.

Виробити такий погляд неминуче помогло Великорусам поневолення їх Татарами: зневажувані довгі літа в ярмі в чужовірних і чужинців, вони, вибившися з ярма, визначалися пихою й нехтованням других: відома річ, що ніхто так не пиндючиться, як визволений раб. Оце ж то й потягло так цупко Великорусів до тої замани чуженицею, що від часів Петра І. з'явилася ніби то як реформа. Натурально — одна крайність викликує другу.

Нічого такого не було в українському народі. За давніх давен Київ, а згодом Володимир на Волині, був осередком селищ чужинців ріжних вір і племен. Українці зпоконвіку звикли були чути довкола себе чужу мову й не цуратися людей із иншим обличчям і иншою вдачею. Вже в X. ст., а, може, ще й раніш, Українці ходили у Грецію: хто промислував там, а хто служив у війську чужих державців. Після приняття христіянської віри перейшла на Україну молода христіянська цивілізація й потягла за собою ще більше чужинців із ріжних кінців землі. Українці, принявши від Греків нову віру, не перейняли від них тої неприхильности до західної церкви, що водилась у Греції. Перші архипастирі на Україні, самі чужинці, силкувались пересадити ту неприхильність на українську цілину, та не вельми пощастило їм у цьому; в уяві Українця католик не являвся йому ворогом. Особи княжого роду побіралися з дітьми володарів католицької віри; ймовірно, що і в народі діялося те ж саме. Чужинці — Греки, Вірмени, Євреї, Німці, Поляки, Угри, живучи по українських містах, добували собі вільний захист і жили в добрім ладі з тубольцями; Поляки, зайшовши з Ізяславом у Київщину, любувалися веселим життям у чужій землі. Отой дух терпимости, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й живе й досі в народі. В козацьке товариство вільно було вступати кожному; його не розпитували, хто він, звідкіля, якої віри й нації. Польща почала була нарікати, що козаки до свого товариства приймають ріжних волоцюг і разом із тим і єретиків, котрі тікають од переслідувань духовного суду, та на це козаки відповідали, що в них зпоконвіку так уже заведено, що кожному добра воля пристати до них і відійти собі від них. Ворожливі вчинки над католицькими святощами за часу козацького повстання викликала не зненависність до католицтва, а злість за насилу над сумлінням і за примус. Походи козаків на Турків і Кримців викликав не сліпий фанатизм до невірних, а помста за напади, за полон українських людей, та ще й те: на ті походи підбивала завзятість, жадоба здобичі, що неминуче розвивається в кожній воєвничій громаді, в якому б народі й де б вона не зорґанізувалася. Пам'ять про часи крівавого ворогування з Поляками й досі ще не щезла в народі, але ворогування спеціяльно до римсько-католицької віри, безумовного ворогування до польської народности, у вкраїнському народі немає. Українець із обережности кривди не забуває, але він не мстивий. Ні католицький костел, ні єврейська синаґоґа не видаються йому гидкими місцями; він не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом, але і з Євреєм, і з Татарином.¹⁰

Я не є релігійною (в обрядовому сенсі) людиною, догматизм є чужим для мене (наскільки у мене стає самокритики), але я приймаю факт, що я християнин. Цим я усвідомлюю наслідки мого виховання у суспільстві яке підтримує і є носієм інтелектуальної та обрядової рамки саме християнства, а не будь якої іншої релігії, на інституційному рівні. Християнство для мене - це в першу чергу сукупність суспільно-політичних, етичних та світських поглядів закорінених у спадщину класичної філософії. Ми не зможемо прослідкувати творення жодної новітньої політично-суспільної та економічної течій без християнства, чи то лібералізму, чи то консерватизму, чи то соціалізму, чи то капіталізму чи то всіх інших похідних від них течій, а отже Християнство є апріорі складовою сучасності, особливо беручи до уваги Великі пробудження¹¹.

Якщо спробувати визначти, що таке христинство, то моя коротка відповідь буде - що це такий собі (мистецький) жанр, що має полегшити широким масам людей сприйняття розмову (діалектичну дискусію) про правду над якою постійно працює філософія. Дуже спрощенно буде сказано, що Християнство не існує без теології, теологія не існує без Нікомахеанської етики Арістотеля, Арістотель не існує без Платона. Без Платона не існує Академії, без Академії не існує сучасного світу побудованого на засадах вільної науки, на засадах свободи. Поки існують люди які використовують віру, як один із методів пізнання світу, доти і буде існувати Християнство чи будь які інші релігії.

В той самий час, віра, як метод пізнання, має цікаве спостереження, вона одночасно дає опору для свободи прийняття рішень, але в якийсь момент може так статися, що не віра служить людині, а людина - вірі. Таке відношеня між свободою та вірою робить їх дуже і дуже контекстно залежними, а отже - вартими уваги, як понять, що постійно перебувають у процесі формування разом із плином життя всього людства. Саме тому, на мою думку, намагання догматично дати означення та слідувати йому без постійної переоцінки, буде порушувати саму природу цих концептів. І як на мене, це і є частиною суті Християнства. Не поділяючи чи не розуміючи цього, люди ризикують опинитися в неволі власних догм, як це сьогодні сталося з росіянами.

Різдво

На звороті однієї із платівок, що війшли до збірки

Ukrainian koladky and schedrivky have, besides a high artistic value, a high cultural and historic worth which is recognised not only by Ukrainian folklore scholars, but also by disinterested authorities. These carols mirror the basic characteristics of Ukrainian national, and above all agricultural, mode of life throughout the entire historic life of the nation. They also reflect the characteristic intellectual trend of the Ukrainian people, with its respect to family life, with its cult of ancestors, and with its intense longing for freedom, for a free life in its independent, rich, wonderful land.

On Ukrainian soil secretly, but openly in the lands of the free world, the Ukrainian people, in kolady, koladky, and schedrivky, bow deeply to Him Who brought new life to the world, and longingly recall in them the happy moments of its historic life. United by the priceless national traditions, all Ukrainians approach in their wishes and efforts the moment of the full national liberation and independence.

У грудні 2017 року Тімоті Снайдер опублікував коротку 10-ти хвилинну розмову про Різдво¹², про цінності які ми транслюємо в цей день і як цей день може стати зброєю та маніпуляцією в руках тиранів на прикладі тогочасних заяв дональда трампа. Основна теза професора полягає у тому, що цей день є про турботу, ми, християни, спрямовуємо свою увагу на немовля, на іншу людину, даруємо подарунки і дбаємо про цю іншу людину. Різдвяні привітання – це спосіб підтвердити оточюючим їх важливість для нас через найменше зусилля - добре слово.

Саме з такими сенсами та в такому конектсі я хочу побажати всім, і тим, хто прослухає анонсовану збірку, і тим, хто прочитає цей текст, і тим, хто - ні те і не інше, - всім я бажаю відчути світло різдвяного духа!

Щасливого Різдва!

Посилання

1. Українська вільна академія наук, uvan.org

2. Український науковий інститут Гарвардського університету, huri.harvard.edu

3. Канадський інститут українських студій, ciuspress.com

4. Слов’янська бібліотека, частина Національної бібліотеки Чеської республіки, оприлюднила зібрання оцифрованих образотворчих творів української еміграції, зокрема 484 робіт 53 мистців, котрі хто довше, хто менше жили та працювали між двома світовими війнами в Чехословаччині, здебільшого в Празі. Колекція доступна на порталі бібліотеки.

5. Електронна бібліотеки світової україніки diasporiana.org, проект Олега Богуславського.

6. Напівпрофесійна чоловіча капела бандуристів, формально заснована 1941 року в Києві з частини колишніх виконавців попередньої Державної зразкової капели бандуристів, заснованої 1918 року. Від 1949-го базується в Детройті, хоч учасники проживають у багатьох містах Північної Америки. uk.wikipedia.org

7. Ембієнт- та нойз-музикант зі Словʼянська Олексій Подать

8. Блекаути, кіно та ембієнт. Говоримо з Олексієм Податєм | ПОТОП ПОДКАСТ: s5e49(#89)

9. На конференції в Абу-Дабі Патріарх Варфоломій говорив про війну в Україні, єресь "руссміра" та про руйнування путінським режимом російського православ’я

10. Микола Костомаров “Дві Руські народности”

11. Великі пробудження. Ряд періодів релігійного відродження в американській християнській історії. Історики та теологи виділяють три, а іноді й чотири хвилі великих пробуджень між початком 18-го і кінцем 20-го століття. Кожне з них характеризувалося великими рухами, очолюваними євангельськими протестантськими служителями, різким зростанням інтересу до релігії, глибоким почуттям переконання та спокути з боку вірян, збільшенням чисельності в євангельських церквах і формуванням нових релігійних течій та конфесій.

12. Timothy Snyder Speaks, ep. 5: Christianity and Christmas