Причиною, чому я вирішив написати цей текст став подкаст, який я слухаю останні декілька місяців — Pivot. Коли коротко, то шоу про новини американської технологічної індустрії, бізнес та і власне політику, що впливає на них. Подкаст ведуть журналістка Кара Свішер та професор Скот Галуей. Незважаючи на їх розбіжності у переконаннях, вони обоє поділяють прогресивні погляди та підтримують Демократичну партію. Слідкуючи за ними протягом останніх двох місяців у мене склалася певна картинка їхнього фокусу уваги. Це стало для мене ще однією частинкою мозаїки американського інформаційного простору, за яким я слідкую задля кращого розуміння світу. І тут вперше я почув обговорення війни у Секторі Гази, у епізодах за 5 та 9 квітня. В обох випусках акценти є про вплив підтримки адміністрацією Байдена того, що робить уряд Нетаньягу, на президентську кампанію. Вони обговорюють як війна у Палестині є частиною інформаційного та культурного простору Америки, зокрема у впливі на покоління підлітків. І я не міг не відзначити того факту, шо ця війна є на слуху і на язиках у ведучих такого шоу, де основним фокусом є технології та бізнес і чогось подібного я не чув від них про Україну, боротьба якої є не менш важливою для США.
Коли Скот говорить про історичну тяглість підтримки Ізраїлю Штатами, повертаючись до 60х і 70х років минулого сторіччя, то я задаюся питанням як так трапилося, що у американців є цей дух близькості з Ізраїлем, якого так зараз бракує для України, коли протягом останніх 4 місяців ми не можемо отримати від них допомогу у війні за відстоювання не просто власних інтересів, але і їхніх стратегічний інтересів, які співпадають з нашими. Коли Скот розповідає як він зі свою сімʼєю поїхав до Ізраїлю і що «люди там так вдячні нашим візитам, що ми їх підтримуємо» і, що «Тель-Авів це прекрасне місто десь між Маямі та Берліном», то я чую у його словах неймовірну теплоту та близькість до Ізраїлю і це те, що я хочу чути до України. Спільність. Союзництво. Але ми партнери, ми не союзники, принаймні поки що, на жаль. Та чим формувалися такі стосунки між Штатами та Ізраїлем? Великою діаспорою, бізнесом, спільними політичними інтересами? Впевнений там багато всього і впевнений, що там є багато чому повчитися, та зараз я просто хочу помітити ці речі тут, адже це відчуття, що ми наче сам-на-сам з Росією, час від часу милькає у моїй голові, хоч я розумію, що це і не так. Нас дійсно підтримують, але нас підтримують недостатньо і це велика проблема.
Усвідомлення того, що світ готовий пожертвувати Україною, якщо це б зарадило світовій війні давно до мене прийшло. І усвідомлення гуманності такого рішення з точки зору всього людства є прийнятним. Та це не зменшує того болю та хвилювання, коли я думаю про те, як наша ситуація виглядає зараз для нас самих. Ми зробили цивілізаційний вибір. Ми відкололися від Росії та відбиваємося від неї доки намагаємося плести до Західного берегу. Та Західний берег ніби хоче, а ніби і не хоче, щоб ми змогли осилити цей шлях.
Видаливши Телеграм, я помітив голод у звичному споживанні інформації, особливо тої, що стосується війни. Хай не купа, але декілька каналів які слугували мені поживою були джерелом відчуття спокою та обізнаності так само як і джерелом тривоги та втоми. Останнім особливо додавали силу перегляд коментарів та шок відео-фото-контенту, який хочеш ти того чи ні, але у Телеграмі знаходить теме сам. Відсутність звичних джерел інформації спонукала мене до пошуку та підбору нових джерел і сабстек збільшив свою вагу, як альтернатива. Десь рік тому, не пам‘ятаю вже як, але я наткнувся на осінтера Тома Купера та його піблакації від Sarcastosaurus. Пам‘ятаю тоді він давай майже кожного дня детальний дайджест того, що відбувається на фронті. Плюс це також було гарним показником, що бачить чи принаймні здатна побачити західна аудиторія про війну. І на привелику радість Тім продовжує це робити! І першим прочитаним мною його текстом після тривалої паузи став
Наступного дня, після прослуховування згаданого на початку поду Pivot і помітки собі про відсутність України у інформаційному просторі Америки, затягування важливих політичних рішень Конгресом, і тепер ці слова Тома про «ідіотизм зомбі» західних політиків, які загублено блукають, шось собі мямлять і дурно гинуть як у шутері Left4Dead, — це все зліпилося у одну картинку і зафікусувалося у моїй голові. Так, це суб‘єктивне узагальненя, але давайте будемо чесні, таких, як Тімоті Снайдер — одиниці, і саме відстуність достаньої кількості спонсорів України у Штатах є причиною того, що відбувається у Конгресі. Це не єдина причина, але вона грає велику роль. Натомість ми бачимо весь цей ідіотизм, про який говорить Том, коли Штати збільшують військову допомогу Ізраїлю як мінімум у 10 разів без будь яких піблічних дебатів під акомпанемент жахливих світлин із Гази. А потім нарікають на українські удари про НПЗ Росії і не дають жодної допомоги Українї. Чому блокування республіканцями у Конгресі закону про допомогу Україні та Ізраїлю блокує допомогу Україні та не блокує допомогу Ізраїлю?
Та тяжкий стан українських справ це не тільки наслідки політичної кризи Штатів, де російсько-українська війна стала аргументом внутрішньополітичної боротьби замість складової їхньої стратегічної політики на яку всі покладали надії. На наших очах, ми бачимо, коли власні інтереси як серед українських політичних еліт так і серед мирян стають вище ніж громадські інтереси. Існуючих механізмів стримувань та противаг недостатньо — влада, зокрема імпотенція парламенту, та суспільство діють так наче у всіх нас є необмежена купа часу. Про це говорить і мілітарний американський аналітик Майк Кофман, що спеціалізується на Росії, у подкасті War on Rocks. Україна, не маючи дієвої політики, суспільного контракту та закону щодо мобілізації просто втрачає дорогоцінний час, що тільки загострює неуникненну необхідності насичення сил оборони людьми, коли ми не хочемо втратити ще більше ніж вже втратили.
Хоч я не маю ніякого морального права закликати приєднуватися до ЗСУ, так як я сам не служу та і більше того з 2020 року живу поза Україною та на що я маю право, і як громадянин і як людина, яка бачить своє майбутнє пов‘язане з Україною, так це говорити про важливість мобілізації та її критичну роль взагалі у збереженні самої держави Україна, яка є життєвим простором для українців. Тому пару слів про закон №10449, який було прийнято 11 квітня. Він не вирішує основоного запиту від суспільства — досі немає чіткого розуміння термінів приєднання до сил оборони, іншими словами мобілізація зараз виглядає як квиток в один кінець. Але це лише одна із багатьої ниток заплутаного клубка питання мобілізації який жбурляли в Україні всі без виключення. Найкращий огляд цього клубка, з того шо я чув, дав Антон Муравейник, керівник аналітичного відділу фонду «Повернись живим», у своєму інтерв‘ю Суспільному. Він так само наголошує на терміновості вирішення проблеми мобілізації, як і Тарас Чмут у своєму інтерв‘ю Українській Правді, коли останній заявив про необхідінсть призовного віку вже починатися не з 25, а з 20 років. Це реальність в якій ми живем. І це та реальність, яку, коли подивитися на те, як виглядають новини і що пишуть люди в Інтернеті, то складається враження, що багато хто намагається заперечити, чіпляючись за примару минулого та ілюзії заспокоєння.
Тим часом, після нашого відступу з Авдіївки, росіяни зосередилися на битві за Часів Яр. Битва тільки розгорається і хоч туман війни не дає зробити ніяких ґрунтовних тверджень, та ті маленькі шматочки інформації, які потрапляють в руки осінтерів, говорять, що відстуність амуніції та людей, можуть спричинити до ще одного відкату наших сил оборони. Сиутація для України виглядає крихкою. Суспільство досі перебуває у підвішеному стані конфлікту особистих інтересів, та інтерсів групи. Ситуація та вимоги від України нечувані для будь якої країни Європи. Близькість людей до Західного світу з його культом персоналізму на споживацтва, робить сильний акцент вибору людини на власній користі тут і зараз, а побачити сценарії, коли такий вибір може загрожувати інтересам власної групи, є задачею з зірочкою та взагалі не дуже приємною рефлексією, що часто живить тільки страх, а у страху, як то кажуть, великі очі. Більше того, такі опції точно не культивуються соціальними мережами де люди просто знаходяться у ехо-кімнатах гарного життя на показ. Як написав мій товариш в Інстаграмі, що зараз у війську: «під керівництвом незнаючих робити неможливе для невдячних». Так зараз виглядає суспільна ситуація з того краю. А ще рускій мір, який про мір, а не про людину, на стратегічному масштабі, виглядає так, що має здатність знищити світ який убезпечив себе за цифрами ВВП, капіталізації ринків, культу «я» та пропаганди цінностей, які не так багато людей виявляється готові захищати.
Це важко описати, що я відчуваю, коли спостерігаю, як в один момент кількісні показники перетікають у якісні і як якісні навпаки перетікають у кількісні у аспект культури та поведінки людей. Початок вторгення супроводжувався повною дегуманізаціюєю росіян. Орки. Примітивні, агресивні, недалекі і їх легіон. Їм протистоять креативні, обізнані, кмітливі, освічені і їх чота. Дуже багатьох гідних та талановитих людей, яких вже ніколи світ не побаче знову, ми втратили. І втратимо ще. Чота рідіє. А що росіяни? Вони втрачають, але вони наче втрачають одну голову і на її місці виростає дві, коли на місті втраченої нашої голови пустота, біль та горе. Два роки тому, люди їхали на схід. Сьогодні вони блукають три дні горами Карпат у русі на захід, щоб вийти десь в Румунії. Суспільство опирається боротьбі. Українське суспільство, яке бачить свою силу у індивідуалізмі, демократії, гідності людини, може знайти у цих цінностях свій загин, коли не буде готове ці цінності захистити. На жаль вимагається ще більше ніж вже було віддано. Чи готові ми це більше дати? І чи не заберуть у нас ще більше більшого, коли ми цього більшого не захочемо віддавати зараз?
Це несправделиво. Чому це взагалі відбувається з нами? Я пам‘ятаю ранок 24го лютого, я був у кімнаті Атенського готелю на телефоні з власниками бізнесу і ми намагалися вирішити, як ми можемо допомогти нашим працівникам в Україні. Я пам‘ятаю цей момент, коли я просто розплакався і почав говорити в камеру до британців, що це несправедливо, що нас, українців, коли ми ніколи не мали своєї імперії, ми нікого не утискали і хочемо жити лише у мирі, зараз нас вбивають. Чому світ такий несправедливий? Це питання досі лунає ехом у моїй голові і воно досі не має відповіді.
Вчора я бачився з одним знайомим тут у Лондоні. Айра. Він з Нової Зеландії. Ми познайомилися з ним десь рік тому у Будиському центрі, що недалеко від мого дому. Завтра він летить до Канади і каже, що мабуть не повернеться назад в Лондон. Ми пили чай у парку, що поруч з центром, на невеличкому пагорбі, я його проводжав. Окрім приємних розмов про життя, я розповідав йому про війну і відчуття несправделивості, а потім порівняв це з окупацією Тибету. Яким несправедливим є те, що зробив Китай проти людей Тибету! Та відразу у мене винирнула наступна думка: а чи б стала культура Тибету дійсно світовою ниткою у канві культури людства? Чи було б кому до нього діло взагалі? Чим мав би він той вплив та внесок для світу? Світ наче буває говорить, що страждання особистості чи групи є важливим у своїх наслідках, тому і має продовжувати відбуватися. Та я думаю, шо у прикладі з Тибетом, все так сталося саме із-за того, що Тибет втратив свою державу, вони втратили свій простір, заплативши страшну ціну. Їм не стало куди йти окрім як розпорошитися по світу. Та напротивагу такому сценарію у нас ще є шанс уникнути такого розпорошення. Битва за Україну триває у той чай, коли гасло «Воля Тибету!» все тихше і тихше.