На великих шляхах
Есей Святослава Гординського до проблем сьогочасного українського образотворчого мистецтва, опублікованого 1947 року у першій частині альманаху «Українське мистецтво» виданого в Мюнхені.
Завдяки diasporaiana.org.ua я часто маю змогу доторкнутися до матеріалів, які не можу уявити як би ще мені вони могли потрапити до рук. Це тексти різної тематики, але все — повʼязане з діяльністю всіх хвиль української еміграції. Буквально вчора я випадково натрапив на альманах «Українське мистецтво» виданого в Мюнхені 1947 року. В ньому є досить цікавий есей мистецького критика Святослава Гординського. Багато чим він залишається актуальним. Війна, еміграція, намагання інтегруватися у світові культурні течії та важливість національної свідомості для того щоб не заблукати в цьому світі і не перетворитися на буденного споживача. Зрештою це ще видання де я вперше побачив ще одну роботу Миколи Бутовича з його проєкту ілюстрації Енеїди. Роботи цього проєкту досі неопубліковані та зберігаються в архівах Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку.
Можна сперечатися проте, чи мистецькй розвиток кожного народу має йти шляхом поступової еволоції, чи шукань і експерементальних летів нераз від однієї крайности до другої. Скоріш правильним буде вважати, що оба шляхи і потрібні і конечні. Перший з них, шлях поступової еволюції, розвиває старі вартості, доводить їх до завершення, оновлюючи їх новим духом. Його буде знаменувати тяглість традиції, циклічність, зосередженість. Шлях другий буде, власне, силою відосередньою, замість тяглости буде перескок, будуть чужі впливи, суперечні нераз своїм рідним. Цей останній рух звичайно завжди улягається, швидше чи пізніше вливається в річище першого, віддавши йому ті елементи, що є в ньому справді творчі і що здатні оновляти й відсвіжувати форми і почуття.
Саме в українському мистецтві останніх десятиріч ми були свідками паралельности тих двох шляхів, які доказують, що наше сьогочасне мистецтво, таке багате традиціями, водночас молоде і живуще, що воно сильне, бо воно вже спроможне давати синтезу, поєднувати крайності, знаходити між ними свій шлях. Воно не боїться черпати з криниці мистецтва інтернаціонального, бо вже вміє перетравлювати чужі впливи, використовувати їх творчо, воно формам, притаманним і мистецтву світовому , надати українського змісту і духа. І це не є ніяка поверховна українізація чужих зразків, а органічний процес мистецтва, одуховленого і заполононего тими самими проблемами і завданнями, що й великі мистецтва передових народів . Немає вже мови про якусь відсталість, провінціональність українського образотворчого мистецтва, – у своїх передових зразках воно має рівень міжнародний.
Стверджуємо це не із якоїсь національної самозакоханости, а просто подаємо як факт, що є вислідом упертої й ентузіястичної праці українських мистців, праці, умови якої всім надто добре відомі, щоб про них багато писати. Коли в інших, щасливіших народів мистецьке життя плило більш чи менш унормовано, в нас бути мистцем було нераз однозначне з саможертвою. Чи треба згадувати матеріяльні умови, серед яких розвивалося і зростало мистецтво в Галичині або мистецтво східно-українське, якому накидувано не тільки форми, але й духа згори? А тимчасом, наперекір усьому, мистецтво існувало і мусіло існувати, як один із найяскравіших висловів духа народу; те, що українське мистецтво все таки вийшло з усього переможно, що воно зростає, свідчить не тільки про його силу, а передусім про міць того духа й ідей, які те мистецтво заполонювали. Отак дух нації знайшов свій вислів у мистецьких творах– дух молодий, живущий, яскравий, що оформлював мистецтво на свою подобу. Сьогодні, коли поставимо перед собою творчість чільних представників українського образотворчого мистецтва, дістанемо ствердження вищесказаного. Українськість їх творчости буде поза сумнівами і поза дискусією.
Нас цікавить проблема: чи можна говорити про, наприклад, українську школу малярства або графіки? Чи вона вже існує, а коли так, то які її основні характеристичні риси? Чим різниться вона від подібних шкіл інших народів і що творить її особливість, відмінність? Що така школа використала з нашої традиції і як зуміла їй сприйняти, перетворити старе на вислів сьогочасний? – Те все питання, що їх заодно ставлять у своїй творчій праці сьогочасні українські мистці і кожен на свій лад намагається їх розвʼязати. А втім, подібні проблеми національної школи в мистецтві ставлять перед собою не тільки мистці українські, це проблеми, актуальні для кожного народу. Дозволимо собі навести один факт. Нещодавно відбулася в Парижі, який по-давньому є осередком світових мистецьких рухів, низка виставок різних народів, між іншим — виставка англійського малярства. Мистецька критика скрізь зазначила високу вартість творів, але паризьку критику зацікавив іще й один факт: чи існує власна англійська школа малярства, як щось особливе англійське, неповторне? Відповідь французів на це питання була майже скрізь негативна; поминувши деякі відмінні тематичні мотиви, нічого в тому малярстві не було такого, що його формально могло б надто відрізнити від малярства інших народів. Творцями тих картин могли б бути і француз, і німець, і швед...
Як бачимо, сама тематика, сюжетний підхід – справи ще далеко не розвʼязували, мусіла ще існувати сукупність інших рис, що в сумі давали б поняття національної школи в якийсь ділянці мистецтва. І хоч з однієї тільки виставки важко судити про ціле мистецтво одного народу, ще й такого великого і багатого культурою, як англійський, наведений випадок здається нам дуже характеристичний. Він ставить руба проблему індивідуального для якогось народу образотворчого відчування і проблему нівеляції власне високою культурою тієї індивідуальности.
Ми не будемо казати, що, ось, українська школа малярства вже існує, готова і сформована. Одне, що поняття такої школи досить широке і важковловне, що для її охоплення потрібно великого збірного перегляду творів, перегляду, можливого тільки на великих виставах і в добре зорганізованих музеях, друге — ми знаємо, що над суто стильовими проблемами української образотворчости працюють далеко не всі українські мистці, отже вона, та школа, буде тільки одним з напрямів багатого своїми течіями і творчими індивідуальностями загального українського мистецтва. А все ж ми приймаємо, що така школа, такий напрям існує і її можемо спостерігати в спільноті образотворчих завдань багатьох чільних українських мистців, в їх особливому підході до тематики, до використання традиції і досвіду попередників, до розвʼязки формальних проблем. Ця сукупність спільних рис обіймає мистців нераз різних стилів і вона ширша за рамки, що їх можуть ставити перед собою пооодинокі мистецькі гуртки чи цілі обʼєднання. До цього, щоб висловляти себе образотворчо по-інакшому, суто по-українському з погляду стильового, причинилося багато фактів, з яких мабуть найважливішим буде загостренняя національного почуття. Француз чи англієць не почуває небезпеки для своєї національної істоти, так як загрожена звідусіль українська душа, яка мусить просто із життєвої конечності себе раз-у-раз наново усвідомлювати і стверджувати в формах, що є відмінні від тих, які її оточують. Це те, що змушує українське мистецтво бути оригінальним, неподібним до інших. Ту свою оригінальність українська душа знаходить у довговіковій традиції народу, яку та душа сама формувала. Традиція та буває заодно оновлювана, наново переживана і віддавана засобами сучасної мистцеві доби. Так і сьогоднішне українське мистецтво хоче ув‘язати, включити себе у велику провідну лінію, що проходить через усі віки нашого мистецтва.
Самого тематичного українського підходу було б замало, — ми бачили, як англійська тематика ще не творить англійського мистецтва. Основу кожної національної школи в мистецтві, не тільки образотворчому, творить велика скількість і різноманітність елементів і духово-світоглядового і формального порядку. Спробу знайти такі генеральнні риси для національної школи в мистецтві зробив у нас в одному з чисел львівського »Мистецтва« відомий графік і різьбяр Василь Масютин. Він підкреслює, що для окресления поняття української малярської школи треба перевести розподіл українських майстрів, відзначивши в їх творчості познаки типово українського сприйняття і відтворення назверхніх явищ. Кожна раса, кожна нація має свої особливі схильності, свій спосіб відтворювання зверхніх явищ. І автор наводить, як приклад, українську музику: музика оркестрова в нас не розвинулася, бо не було для цього в нас внутрішньої потреби, зате високо стоїть музика хорова, зумовлена особливою мелодичною основою, притаманною український вдачі. І так, як мелодична основа властива українському музичному чуттю, графічність (у суворому розумінні) є невіддільною ознакою української плястики. Вона знаходить внутрішній відгук у збільшеній чутливості до своїх внутрішніх інтимних переживань. І Масютин пише:
»Мелодійність почування, вірніше: переживання, це відрізняльна риса словʼянства взагалі: у той час, як у романських народів бере верх спалахнене почуття – короткі, палкі і цвітисті любовні переживання, словʼянам властиве повільний, часто болісний і обережний підхід. Коли француз оспівує екстазу досягнення – слов‘янин з цікавістю слідкує за труднощами шляху досягання. Вірний свому організаційному хистові німець оформлює своє чуття і не допускає до себе ніяких несподіванок у цій ділянці. Тут треба шукати пояснення, чому саме українське мистецтво дало такі чудові зразки орнаменту, чому південно-німецьке мистецтво дало гарні зразки деревʼяної різьби і чому у французькому мистецтві, починаючи з ранніх мініятур і кінчаючи сучасними зразками малярства, бачимо тяглість незвичайно загостреного відчування барви.«
Графічність з її мелодійністю відчування лінії, як один з основних елементів української образотворчости, підмічена Масютином вдало. Знайдемо її і в мистецтві народному і в великому мистецтві візантики в Україні, вона формувала на свій лад великі світові стилі, що діяли в українському мистецтві, ось як барокко. Вона, врешті, слідна у творчості нового українського малярства, графіки і різьби. Творчість Нарбута, Бойчука, братів Кричевських, Холодного та цілої фаланги молодших дає цьому доказ. На цій основі стає нам зрозуміліша й творчість такого мистця, як Новаківський, експресіонізм якого перейшов пізніше зовсім у своєрідний графізм фарбами, так наче б мистець піддавав свої малюнки тим самим законам, що за ними твориться народний орнамент. Ця схильність до графічности зумовила безперечно і той факт, що саме у мистецтві графіки український стиль знайшов себе досі найповніше, дав зразки найбільш довершені. І яка ця українська графіка жива, яка різноманітна своїми школами, впливами, підходом до старого і нового! Вистане згадати Нарбута, що, наче зібравши в один жмут усі досяги минулого, почав циклічний період нової графіки, стимулюючи своїм мистецтвом і своєю глибокою суто українською духовою основою дальший розвиток цієї ділянки мистецтва. Такі його послідовники, як Ковжун, могли кидатися у крутіж »ізмів«, абсорбувати чужі впливи, проте основна лінія їх мистецтва залишалася так само українська, національна.
Звичайно, основних рис стилю не визначити одним чи й кількома елементами. Це й справа до деякої міри небезпечна, бо легко власні субʼєктивні погляди, які можуть бути спірні, подавати як загально прийняті істини. Проте багато є й незаперечного, ось як проблема синтези. Вже самим своїм положенням українська духовість була змушена ввесь час свого існування знаходити синтез у суперечностями і крайностями, з яких найважливіші: Схід — Захід, довговікова традиція і — поступ. В образотворчості це буде шукання синтези між старими традиційними формами, нераз закостенілими, і новочасним поняттям форми природи, людської драми; між східним хаосом і безобличністю – з гостро зазначеною індивідуальністю людини Заходу. Як розвивати старі форми, щоб вони не стратили нічого із своєї досконалости? Як опанувати східню безобличність і хаос, коли вони водночас дають розмах, який може своєю стихійністю оживляти надто суворі форми Заходу? Як, врешті, на ґрунті нашої мистецької традиції перетравити світові образотворчі впливи і так поставити рідне мистецтво на рівень світового? Ці і багато інших проблем стоять заодно перед українською духовістю, перед творчою практикою українського мистця. Зокрема гостро стоїть проблема впливів чужих високорозвинутих мистецьких культур. Французьке мистецтво не від сьогодні святкує у всьому світі тріюмфи і накидається переможно на інші; наші мистці скористали з його досвіду незвичайно багато, але водночас воно збивало з ніг тих, хто сприймав його надто безконтрольно і ставав носієм чужих форм і чужих ідей. Факти ці небезпечні передусім для мистецької молоді, зокрема тієї, що знайшлася на чужині і відірвана від безпосереднього звʼязку з рідною землею, з традицією та ї культурними надбаннями. Чужі впливи, як виміна духових вартостей, потрібні, але вони не повинні убивати своєрідности даного мистця, який повинен мати завжди на поготові зброю: якнайглибше самопізнання здобутків своєї культури та їх належне розуміння. Тоді чужі впливи тільки збагатять його творчість.
Порівнюючи дві еміґрації, попередню і теперішню, спостережемо відрадний факт, що коли на попередній знайшлася переважно сама молодь, яка потребувала щойно здобувати мистецьку освіту, на сьогочасній маємо немалу скількість мистців у силі віку і творчо вже сформованих. Це забезпечує з одного боку можливість відповідної репрезентації перед чужими, з другого — вплив на мистецьке виховання молоді. Та, найважливіше, дає змогу ввійти активно в мистецтво Заходу: брати від нього те, що цінне, що спроможне збагатити мистецтво наше, але водночас і давати Заходові здобутки власні, давати йому те, чого він не має. І яким лихом для народу й одиниць не була б війна, не можна поминути факту, що вона відкрила багатьом забиті дошками і загратовані вікна у світ, де українська духовість зможе зустрінутися з духовістю інших народів. Для української культури, зводженої заодно до етнографічно обмеженого поняття »народу«, без ширших обріїв — такі зустрічі можуть бути тільки корисні. Тимбільш, що українське мистецтво виходить на світові форуми не з пустими руками, що воно вже знає чого воно хоче і вміє знайти тому знанню і хотіння свій вислів.
Ми вже писали: наше мистецтво живе, молоде, яскраве. Таким покажуть його українські мистці світові, розкриваючи в своєму мистецтві складну і ориґінальну душу української істоти і генія своеї трагічної, а водночас повної творчих сил нації.
P.S. Збір
Мій товариш служить на посаді начальника звʼязку 5-ї Київської штурмової бригади. У травні вони отримали 10 планшетів Lenovo Tab M11 з першого збору, організованого для них. Зараз триває другий збір на 20 планшетів. Якщо тобі сподобався цей текст, прошу задонатити комфортну для тебе суму.