Путінський режим вмре, коли вмре Путін. Росія вмре – коли її вб'є Україна.

Моя думка в голові почалася з того, шо Путіну зараз 72 роки. Він на 10 років молодше Джон Байдена. І ми всі з вами спостерігали безсумнівний когнітивний занепад людини у віці. Те саме можна сміло очікувати й від Путіна з усіма дестабілізаційними наслідками для його влади. Сумно тільки, що це 10 років. Що станеться за ці 10 років?

Ця війна забрала мирне життя у всіх поколінь. У одних вона забрала час на безтурботне дитинство. У інших — можливість вчитися та будувати карʼєру. У інших — вона забрала можливість планувати сімʼю, а ще у інших — спокійну старість. А хтось – віддав своє життя всеціло. Ми всі втратили час. Одночасно найбільш цінний і найбільш недооцінений ресурс сенсу людського життя. Кожен з нас втратив все те найкраще, що було би можливим тільки за обставин без війни.

Найважче, що було мені прийняти за перший час початку повномасштабного це прийняття невідворотності. Тільки у найбільш критичні, кризові, жахливо травматичні події психіка, душа та тіло так гостро відчувають момент переходу з одного стану в інший. Гострота цього почуття стискається від перевантаження змінами які відбуваються одномоментно і це призводить по стійкого вражіння мов уві сні. Мов от-от і все можна повернути назад. Час від часу у мене таке буває й досі, але дуже короткими тьмяними спалахами болю від думок про роки після початку війни.

Оце відчуття наче уві сні, ілюзія повернення, вони загострюються у такі моменти, коли при думці, що попереду ще 10 років життя Путінського режиму, на які варто розраховувати. Це викликає у мене спротив, небажання вірити, небажання прийняти, що наступні 10 років я маю планувати з урахування існування людини з необмеженою владою в Росії, яка хоче знищити Україну, мою Батьківщину, моїх друзів, моїх батьків, мою ідентичність, мою державу, мою націю.

Обставини, які породжують небажання та спротив бувають різні. Я б поділив їх на уникненні та неминучі. Або ще так, які я в силі змінити і які – ні. Обставини, які ми можемо змінити та змінюємо є предметом зусиль людської волі. А до обставин, які ми не можемо змінити, ми адаптуємося і це є предметом зусиль людської дисципліни. Ніхто із нас не перебуває в обставинах які повною мірою можна чи не можна змінити. Кожна людина має своє унікальне положення та місце у суспільстві: клас, стан, доступ до різного капіталу та інформації. Це впливає на ту конфігурацію балансу обставин для неї як одиниці. Та від усіх нас однаково вимагається поєднане зусилля волі та дисципліни, щоб жити це життя добре та гідно. І я ладен вважати, що це зусилля є однаковим для всіх. Це думка рівності людей, яка має право на життя, бо інакше, можна б було впевнено стверджувати, що від когось вимагається менше зусиль, а від когось — більше.

Та чи хтось наважиться виміряти та порівняти вимогу зусилля дисципліни та волі двох різних особистостей? З урахуванням всієї безконечної комплексності життя людини, коли претендувати хоча б на якусь долю об’єктивності такого виміру зусилля, то хіба це можливо? Я гадаю – ні. Все, що ми можемо виміряти чи порівняти, це результати таких зусиль, досягнення людини на яких і ґрунтується велика частка існування того унікального положення, котре кожен із нас має.

Та ми не існуємо виключно самі. Ми творимо групи, компанії, фонди, волонтерські об'єднання, громадські організації, бригади, полки, товариства, держави, нації та багато всього іншого. Ці форми успішні, коли вони сталі, коли в середині них відбувається мобільність вверх, що гарантує їхню поступову еволюцію та коли більшість цієї групи може сказати, що вони мають більше причин бути задоволеними та залишатися залученими ніж навпаки. Це не вичерпне означення успішності людських обʼєднань, бо масштаби груп, як то коли ми порівняємо фонд та державу, вимагають і підходів та визначень відповідного масштабу. Та заради оформлення якоїсь рамки в якій існує моя поточна думка, то я зупинюся на цьому мілкому визначенні.

Ідея чи навіть спосіб перенесення ознак одиниці на групу зовсім не нова. Починаючи з Політеї Платона, це є сталою точкою обертання будь-яких обговорень про суть та методи організації людей. Шо я хочу нагадати цим текстом, це що успіх України це результат зусилля у нашому повсякденному приватному та публічному житті, предмет волі та дисципліни всіх причетних. Ймовірність неминучого існування Путінського режиму в Росії протягом наступних десяти років вимагає від всіх нас дисципліни це прийняти та діяти щонайкраще можливо. Факт можливого існування Росії в майбутньому є обставиною, якої можна уникнути, а отже – є предметом нашої волі, проактивного зусилу гарантувати безпечне майбутнє нашій великій Українській родині.