Українські демократичні традиції ранньомодерної доби
Нотатки до тексту Ярослава Ісаєвича про дослідження феномену добровільних православних братств нового часу
Буває, що мені до рук потрапляє така історична книга, про яку я навіть не міг би задуматися. І після часу проведеного з нею я відзначаю, що моє уявлення про Україну, її історію та власну культурну спадщину розширюються. Свого часу однією із таких книг для мене стала збірка есеїв Івана Лисяка-Рудницького «Essays in modern Ukrainian history». Цього разу це, на диво, є робота українського радянського історика, яка народилася на світ вдруге, вже у добу незалежності. Її мета ознайомити світову історію з зародками демократичних традицій ранньомодерної України. Чи це не диво?
Я розумію, що не всі, хто читає цей текст може розділяти моє захоплення, тому це варто прояснити. Вся Європейська культура та інтелектуальна спадщина спирається на модерність. Це той час, коли народилася епоха в нерозривному продовженні якої всі ми зараз з вами разом живемо. Цей час почався на зламі XV – XVI сторіч і вже триває трохи більше 400-х років. Ми, українці, вважаємо, що ми європейці. З цього витікає запитання до кожного з нас, власне до тебе, читаче та читачко, а чи маєш ти в голові, хай з деякими розривами, та все ж таки відчуття часового континууму останніх 400-х років? Уявлення поступу культури носієм якої ти є. Як вона розвивалася, з чого починалася? Які проблеми ставила собі за мету вирішити? З якими труднощами стикалася? Які були історичні умови її існування?
Я чесно скажу, що до прочитання цієї книги, хоч і толеруючи деякі прогалин, та міг провести цю ліню десь так до середини XVII сторіччя. Ну може кінця першої половини. Не раніше. Туди далі була якась обривиста і незрозуміла купа всього, що доводилося колись чути чи читати. Структура починала вибудовуватися тільки при роздумах про Національно-визвольні змагання під проводом Хмельницького. Але якщо ми говоримо про XV – XVI сторіччя, як період зародку модерної доби, то що ж тоді було всі ці майже 200 років з Україною? Що відбувалося? Чи є в тому щось таке, що я особисто можу звʼязати зі своєю ідентичністю? Щось таке, що і досі залишається актуальним, а отже корисним, а отже необхідним для кращого, якісного життя у цей буремний та надзвичайно шумний час.
Власне дослідницька робота Ярослава Ісаєвича штовхає ці мої рамки історичного туману далі, десь так до середини XVI сторіччя, майже на 100 років раніше від тої точки де я був. І тепер вона дає мені знайти те, що я радо докладаю у скарбницю власної культурної та інтелектуальної спадщини. А тому, залюбки хочу занотувати деякі думки про ці скарби, щоб за плечима не носити.
Чому це актуально?
У сучасному українському суспільстві досі превілює думка штибу «якби не волонтери, якби не байдужі люди, то вже б давно було велике горе». Я повністю поділяю цю думку. Єдине, що мені не подобається це контекст в якому часто ця думка лунає. Саме те, що держава, центральна вертикаль, апарат, ієрархія, назвіть як хочете, але що вона нічого не робить для того щоб вирішити ту чи іншу проблему. Це неймовірно глибокого закорінена скалка тиранічної ментальності, що залишилася нам, як радянський спадок. Але радянський спадок це лише останні грубо кажучи 100 років. Та ця скалка набагато давніша і тільки була підживлені та поглиблена радянським режимом. І один із викликів, які стоять перед українцями сьогодні, як політичної спільноти, це викулупати цю скалку. І саме волонтерство, вміння у довгу гру в добровільні ініціативи допомагає нам це робити.
Але проблема полягає у тім, що кожна довга гра вимагає складних правил, довгих та заплутаних сценаріїв. Іншим словом, щоб в гру грати довго вона має бути інтересною. І коли ми говоримо про суспільні зносини, політичну гру, то значно цікавішою та комплексною її робить саме усвідомлення історичної традиції, тяглості протистояння різних сил у цій традиції та вибору до яких сил належиш саме ти. Це те, що зветься політичною освітою і те, що у демократичних суспільствах існує поряд інших щоденних побутових процесів громадян.
Ключова роль у демократії відводиться простим людям, бо саме вони стають носіями влади, носієм суверенітету. Це означає, що люди самі творять правила за якими хочуть жити. І фундаменатальною річчю у такій конфігурації стає не те, які саме ці закони, яких прагне дотримуватися суспільство, а наявність самого бажання творити свою долю. У фундаменті демократичного світогляду стоїть бажання брати відповідальність за своє життя, тримати ініціативу у своїй руках, бути творцем. І тільки вже коли стає складно, то ми починаємо делегувати цю владу творення іншим, але не втрачаючи контролю та нагляду за виконанням такого делегування. Бо інакше це загрожуватиме втраті власної агентності. А так, контролюючи делеговану владу, ми декларуємо невідступність від засадничих демократичних принципів.
Та делегування породжує цілу низку викликів та проблем. І всі ці виклики та проблем мають як мінімум одну спільну річ — відносини між людьми. Виклики, що постають коли ми починаємо встановлювати правила відносин в групі рівних. Бо як саме нам вирішувати, що хтось буде вищим за нас у чомусь? Як всі ми маємо дійти згоди щодо такої людини? Як потім ми будемо контролювати її діяльність? І саме в роздумах про ці питання джерелом натхнення може стати історія добровільних братств кінця XVI сторіччя.
Зародження
Добровільні обʼєднання людей є частиною поняття про церкву. Слово «церква», що грецькою буде «ἐκκλησία» екклесія, означає зібрання. У античний час це слово означало збір громади на майдані для обговорення суспільно важливих справ. Поняття добровільних зборів людей є невідривним, коли ми говоримо про церкву і загалом про культуру під впливом християнства. Але, коли ці люди стають громадянами у світському сенсі цього слова, то чим стає тоді церква? Адже протягом Сердньовіччя діяльність церкви, як інституції, полягала у контролі суспільного ладу з верху вниз і цей контроль був обумовлений великою мірою привілеями духовенства як стану. Але ми зазначили, що демократія, в якій люди стають громадянами, це рух знизу вгору, це влада над своїм життя або її делегування комусь іншому з контролем та можливістю зміни влади. Ми швидко опиняємося у розумінні цивілізаційного конфлікту в кому народжується рання Модерність.
У XV сторіччі починається Реформація. Момент, коли люди сказали Риму, що їм не потрібен посередник з Богом, з законом, для того, щоб жити. Вони самі готові владнати зі своїми негараздами і краще розуміються на шляхах їх вирішення. Та Католицька церква не відступає і Реформація творить Контрреформацію, політичну реакцію та намагання повернути Північну Європу в лоно церкви. Та іншим проявом цієї політичної реакції стала агресивна культура експансія на Схід, території панування Грецького Християнства, або того, що ми називаємо Православ’я чи Ортодоксальне Християнство. Важливим моментом, що у домодерні часи духовенство було частиною влади, а отже і агентом політики. Це був один із станів, що прагнув контролю над ресурсами та правами.
Уявіть, що ви керуєте власною компанією і вас намагається купити інша компанія і, чесно кажучи, вона є досить більшою ніж ви. Ви не хочете миритися з другорядною роллю, яка вам буде відведена у разі рішення влитися в цю компанію, у кращому випадку. А отже єдиний шлях, який вам залишається, це боротися. Це почати реформувати власну компанію таким чином, щоб вона гарантувала принаймні власне безапеляційне існування, а, в кращому випадку, ще б могла прямо конкурувати з більшою компанією. Саме з таким типом компанії, що бореться за своє існування, можна провести паралель з зародженням Успенського ставропігійного братства у Львові. Тільки ця компанія мала явний національний характер.
Появу Львівсього братства можна інтерпретувати як реформу релігійного життя громади. Це відповідь на виклики та загрози з боку Католицької церкви методами Реформації та Протестанства. Засновниками братства були світські люди, котрі ставили собі за мету не підпорядковуватися церковній ієрархії тоді існуючої Київської митрополії та протистояти повзучій латинізації та утискам прав місцевого населення в умовах королівства Польського. Варто зазначити, що це була справа не тільки українців, але й греків та вірмен, котрі проживали компактним громадами у Львові XVI сторіччя. І це був великий успіх. Адже затверджений у січні 1586 р. Антіохійським патріархом статут Львівського братства встановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у тому числі єпископами. Незабаром братство домоглося права ставропігії — непідлеглості місцевим православним єпископам. Це зробило саму природу існування братства наскрізь світською, буржуазною.
Львівська ставропігія зі своїм статутом стала зразком для наслідування. Це створило нові центри розбудови модерної, міщанської, культури, що концентрувалася на суспільно-політичних справах: освіта, догляд за сиротами, допомога знедоленим та відстоювання релігійно-національних та політичних прав. Останні дві проблеми постали особливо гостро після підписання Люблінської унії 1659 року, коли всі українські землі у межах тогочасної Речі Посполитою опинилися під владою польської корони.
Львівське братство
Статут Львівського братства був видрукуваний 1588 року. Він передбачав, що до братства можуть приєднатися будь хто з духовенства, знаті чи звичайних людей. Але тим не менш, тільки бургери, тобто міщани, були повсякденними членами братства. Магнати та знать надавали фінансову підтримку і їм відвалилася роль патронів. У час найбільшого розквіту лідерами братства були крамарі та ремісники. Важливо, що найбільш активними членами братства були саме бідніші його члени, які не мали своїм маєтків, зазвичай жили в центрі міста і для кого діяльність братства ставала частиною приватного життя.
На початку свого творення братство налічувало 14 членів, а на етапі свого розквіту — 50. Широкий спектр цивільних та політичних ініціатив йшов саме від ремісників та крамарів середнього бізнесу. Будь хто, хто хотів доєднатися до братства мав зробити членський внесок, що був однаковим для всіх — 6 гроших. Також були щомісячні збори коштів протягом загальних зібрань членів. Керівні посади були виборні. Кандидати звітували перед виборами на загальних зборах членів братства. До постійних членів могли належати тільки одружені чоловіки. Також були так звані молодші члени, котрі могли бути неодруженими. Існував таємний обряд прийняття до братства, що сприяв єднанню людей із різних верств.
Окрім щомісячних зборів та фінансування з боку знаті-патронів велика увага приділялася до кампаній збору коштів. Це могли бути збори на побудову чи відновлення храмів, на допомогу у відстоюванні прав та свобод у суді, відновлення пам’яток, або навіть подарунки чи то хабарі заради лобіювання інтересів громади у сеймах чи судах. Серед членів братства також були поширені кредити без лихви, тобто під 0%. Починаючи з 1630х років основним джерелом фінансування братва стала видавнича справа.
Вагомою тенденцією братства був акцент на незалежності від держави. Наприклад статут братства Святого Миколи, що знаходилося у передмісті Перемишля, вказував на необхідності, в разі виникнення суперечок між членами братства, спроби їх вирішення без залучення муніципальних органів влади.
Діяльність Львівського братства вписувалася в тогочасний ландшафт загальноєвропейського публічного життя, котре переймалося питання про те, хто має бути рушієм реформ релігійного життя громад — духовенство чи люди? У світі того часу, де церква була твірною суспільною інституцією, таке питання означало визначити панівну силу у творенні та еволюції культури суспільства. І на Заході братства обґрунтовували своє бажання впливу на суспільство тим, що церква та духовенства були корумпованими та не відстоювали права простого люду, а керувалися лише власними владними інтересами.
Прихильниками діяльності братств та різних ремісничих гільдій ставали освічені люди, ті, що вміли читати та мали доступ до світської книги. І це беззаперечно було впливом Протестантської Реформації. Саме тому діяльність братства починається зі створення друкарні та школи, екосистеми незалежної, світської освіти, що мала на меті виховувати та плекати християнські чесноти. Сам Михайло Драгоманова у 1886 році писав, що характер публічних справ та релігійних конфліктів, що виникали між православними українськими братствами та Католицькою і Православною церквою, мав в собі загальноєвропейські риси Протестантської Реформації, прагнення підкорення релігійного життя суспільному, перенесення влади від духовенства до буржуазії — громадян.
Ярослав Ісаєвич і сам наголошує, що весь курс розвитку українських братств протягом XVI століття не можна звести лише до запозичення ідей з Заходу, хоч і немає сумніву, що члени братств підтримували звʼязки з протестантами та мали доступ до їхньої літератури. Братства це породження того глобального контексту під впливом якого була тогочасна Україна і в цьому контексті існував порядок денний, а саме:
Критика у бік духовенства та церковного істеблішменту. Ми всі знаємо про Мартіна Лютера та поему Тараса Шевченка «Єретик» присвячену Яну Гусу.
Домагання виборного права громадянами міст духовенства та підзвітність цього духовенства.
Безпосереднє трактування Святого Письма самими громадянами.
Зменшення ваги обрядовості. Десакралізація віри.
Запровадження регулярних зборів громадян для вирішення нагальних проблем без втручання церкви.
Намагання очищення релігійної обрядовості про яку не говориться у Святому письмі як то освячення Великоднього хліба, тощо.
Українські православні братства це загальноєвропейські тенденції проявлені в унікальному локальному культурному контексті, зумовленому контактом Західного та Східного Християнства. Синтез цього творить свої відмінні форми культурного розвитку у різних площинах: у освітній, через інтеграцію єзуїтьських шкіл та популяризація простонародної мови, у архітектурній, через сприяння збереження храмів та початки Козацького бароко, видавничій через створення унікального синтезу традиції українського манускрипту та європейського друку та зрештою у суспільно-політичній площині, через поширення статуту, як правового документу, що прививав демократичні принципи суспільного життя.
Київське братство
Київське братство зʼявилося порівняно пізніше, у 1615 році. Воно було засноване освіченим духовенством з заходу України. За основу був взятий статут Львівського братства. Але окрім цього їхня діяльність була зосередження не тільки на протидії агресивній католицькій експансії, а також на зосередженні домінування православного духовенства у публічному житті міста, Правобережної та Лівобережної України.
Незважаючи на те, що у 1620 році воно набуло права ставропігії, Київське братство, як і Луцьке, так і не змогло набрати такого широкого світського характеру як Львівське, де міщани мали вплив на діяльність організації та ефективно протидіяли духовенству та знаті у суспільно-політичній площині. Як результат, дуже скоро діяльність братства була підпорядкована церкві, Київській митрополії. 1632 року братську школу було об'єднано зі школою Києво-Печерської Лаври, що поклало початок Києво-Могилянській колегії. Незважаючи на декларативне тяжіння до братської школи, колегія знаходилася пів непереборним впливом православного духовенства. Це в подальшому негативно вплинуло на репрезентацію інтересів бургерів у публічному та культурному житті нації.
Так як Київ задавав ритм усій Лівобережній Україні, то чим далі на Схід, тим менше були присутні елементи місцевого самоврядування серед братств, що засновувалися з руки митрополії. Доходило до того, що братства, котрі засновувалися за прототипом ремісничих гільдій Західної Європи, мали зовсім мало впливу на питання щодо самого ремесла, виробництва, правил, стандартів, тощо. Все це було наслідком домінування офіційної духовенської ієрархії над цивільним життям.
Петро Могила досягнув повного контролю над видавництвом Київської друкарні, але не зміг того зробити у Львові. Та цього було достатньо, щоб мати величезний вплив на загальні культурно-освітні тенденції. Якщо до прикладу між 1586 до 1615 роком серед усіх друкованих книг в Україні лише 13% були літургійними з загальним відсотком сторінок 41%, то вже протягом наступних 30-ти років з 1616 до 1645 це вже було 44% всіх книг і 66.7% від загальної кількості сторінок. Така ситуація була протилежною тій, що відбувалася з книговидавництвом у Західній та Центральній Європі. Хоча й в обох випадках друкувалося те, що гарантувало комерційну сталість видавничої справи, що купляли люди.
Позитивним наслідком було те, що число грамотних людей хоч і повільно але зростало. Але самі стосунки з книгою ставали ритуалізованими. Наприклад, траплялися випадки, коли заможні селяни купляли літургійні книги та дарували їх у церкви заради спасіння своєї душі. Книга переставала виконувати освітню функцію та ставала обрядовим атрибутом. Зрештою друкарня Києва-Печерської лаври стала медійним засобом у руках тогочасного політично вмотивованого духовенства, яке віддзеркалювало ті ж самі тенденції, які відбувалися і серед козацької старшини.
Підсумок
Коли говорити загальними термінами про мету діяльності православних українських братств, то це була цілком собі волонтерська діяльність у сучасному сенсі цього слова. Наприклад у 1689 році Київський митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський надіслав статті до містечка Срібне, що біля Прилук, де вказував, що місцеве братство має мати будівлю для зборів, наглядати за шпиталем, проводити благодійну діяльність на користь членів братства і також дбати про в’язнів війни. Беззаперечно окрім цього всього, засадничим елементом діяльності братів була світська освіта, яка сприймалася як запорука гарантувати можливість відстояти свої прав на той спосіб життя, який бажає громада. Вже яка то була освіта залежало від того, хто мав адміністративний контроль над діяльністю братства.
На жаль, занепад братств був довшим ніж час їх розквіту. Починаючи з 1620 року, поступово членами Львівського братства все більше ставали багаті крамарі і у меншій мірі успішні ремісники. Також національна, релігійна та економічна дискримінація сприяла збіднінню українських містян, які все частіше стикалися з нестачею ресурсів, щоби протистояти польському впливу та мати змогу боротися за свої права. Заможні бургери та знать, поступово отримували контроль над основними виборними посадами братства. І крок за кроком діяльність братства зводилася до фінансового вигідного книговидавництва та місцевого політичного змагання. Все менше і менш членів братства були залучені у ширший спектр цивільної діяльності та відстоювання прав громади міста.
Велику частину уваги заслуговують стосунки братів з Запорізьким Козатством та їх ролі у творенні першого державного модерного українського політичного проекту — Гетьманщини. Я нарошне оминув цю тему, бо це б заслуговувало на схожий за розміром текст, а згадувати одним-двома реченнями це було б намагання спростити дуже багатогранний та комплексний соціально-політичний феномен. Єдине, що я маю бажання сказати, що будь який політичний проєкт перед тим як він твориться та оформлюється потребує легітимізації, інтелектуального підґрунтя, що дозволяє освіченим верствам населення зрозуміти, чому вони мають долучитися до такого проєкту та його підтримати. Беззаперечно, братства відіграли важливу роль у тому, щоб Гетьманщини відбулася. Та, на жаль, вони так само посприяли тому, що вона й програла. Київське братство не змогло набути того необхідного світського характеру і Київська братська школа не змогла стала середовищем у якому могли б формуватися модерні політичні теоретики штибу сучасників тої доби як Томас Гоббс чи Джон Лок. А саме люди такого типу своїми роботами були здатні об’єднати різні верстви населення навколо модерних суспільних ідей та сприяти творенню цілісної політичної спільноти — нації. Натомість політична культура Гетьманщини та Запорізького козатства не змогла осилити перехід до секуляризації політики. Чого варті москвофільські погляди Іван Сірка, як антитеза зближення з Османською імперією чи відсутність підтримки Івана Виговського і Гадяцької Унії серед частини старшини із-за їх антипольських настроїв. Погляди на політику серед більшості українського населення того часу затьмарювали релігійні на національні передсуди, а не виважені міркування з метою творення власної держави.
Вплив церковної ієрархії, в тому числі владні амбіції духовенства і того ж самого Петра Могили, знищили демократичні зародки православних братств. Вигравши бій з Католиками, ми всі програли бій за державу. Відсутність світського книговидавництва паралізувала саму можливість поширення модерних політичних ідей та творення публічної дискусії. Перетворення друкарень на промисли виробництва літургійних книг сприяли погіршенню стану освіти міщан, української буружазії, котра мала, як у всій Європі, стати ядром новотвореної нації. В таких передумовах та наша доба, відома як Руїна кінця XVII сторіччя, та добровільна русифікація великої кількості козацької старшини протягом XVIII сторіччя бачиться нічим іншим, як наслідок відсутності цілісної, світської за характером, автохтонної політичної ідеології. В умовах російського імперіалізму XVIII — XIX сторіч це все разом сприяло культурній ізоляції України та популістичний провінціалізації культурного життя, що, на мою думку, і досьогодні залишається тією скалкою політичної спадщини яку ми виколупуємо.
Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити й розуміти, не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм.
Не забуваймо, що і Христос більше цінив розбійника, ніж митарів і фарисеїв.
Юрій Шевельов
P.S. Збір
Мій товариш служить на посаді начальника звʼязку 5-ї Київської штурмової бригади. У травні вони отримали 10 планшетів Lenovo Tab M11 з першого збору, організованого для них. Зараз триває другий збір на 20 планшетів. Якщо тобі сподобався мій текст, прошу задонатити комфортну для тебе суму.